Томас Тімайєр - Подих диявола.

широко розплющив очі. Перша реакція відтоді, як він увійшов у тронний зал.

— Правда?

— Ти ж знаєш, що в мене є друга душа,— говорив Бхамбан.— Мої сни — це вікна в інший світ. І почалося це, коли я був іще дитиною. Я бачив сни, які не бачила жодна людина. Те, що могло відбуватися насправді. Це одночасно й дар, і прокляття. Цього разу, скоріше, прокляття, тому що уві сні я бачив Гумбольдта з його компанією.

— Де... де вони?

— У пеклі. Там, де народжується зло. Вони об’єдналися з нашим ворогом.

— Із Поортвлітом?

— Ні, дурненький. Я кажу про кам’яних,— докірливо глянув він на сина.— Навіщо ти водив Гумбольдтадо скарбниці?

— До скарбниці? — здивовано підняв брови Дималь.— Але ж ви звеліли показати їм палац.

— Я мав на увазі купальні, сади, територію храму. Але не заборонену територію.

— Я не знав. Вибачте мене, будь ласка...

Як легко він відкриває родинні таємниці! Король відчував, що хлопчик його ненавидить. Хто б міг подумати, що трапиться, якщо він розповість синові про минуле?

Його міркування перервали крик і схвильований стукіт. Двері відчинилися, і в тронний зал увірвалося кілька охоронців у супроводі його слуги.

Бхамбан підвівся.

— Хто дозволив вам уриватися без запрошення? Я можу наказати відрубати вам голови.

Проводир охоронців упав на підлогу й розпластав руки на знак покірності.

— Зглянься, пане! У вашому палаці відбуваються дивні речі. До нього проникли сторонні. Вони перебувають на території храму.

— Де саме?

— У стародавній скарбниці.

Бхамбан відійшов від трону.

— Що ти говориш?

— У...

— Не потрібно повторювати, ідіоте, я не глухий,— він кинув на Дималя похмурий погляд.— Скільки їх? Як вони зайшли?

— Не знаю, пане. Ми побачили смолоскипи й вирішили відразу ж сповістити про це вас.

Не кажучи ні слова, Бхамбан поспішив із тронного залу нагору по сходах, що ведуть до тераси. З огляду на його значну вагу, слизькі пантофлі й незручний одяг, дивно, що він жодного разу не спіткнувся. Занепокоєння гнало його вперед. Змоклий від поту, він вийшов на прохолодне нічне повітря. Місяць плив у туманному червоному серпанку. Гроза була вже зовсім поряд. Свіжий вітерець, немов саваном, обволік тіло. Спалахували блискавки, й із заходу вже долинали перші гуркоти грому.

Між храмами Шиви він побачив вогники. Миготіли тіні. У скарбниці хтось був. Бхамбан обернувся. За спиною в нього вже стояв начальник охорони.

— Яка буде команда, пане?

Бхамбан стиснув щелепи.

— Піднімайте палацову охорону,— відрубав він.— Усіх до єдиного.

49

— Що тепер робити?

Лілієнкрон закінчив підготовку і з надією подивився на Гумбольдта. Майданчик храму освітлювали смолоскипи, що тремтіли на сильному вітрі.

— Чекати,— відповів дослідник.— До опівночі ще кілька хвилин. Доти ми нічого не зможемо зробити.

— Будемо сподіватися, що погода нічого не зіпсує,— скептично подивилася на небо Шарлота.

Гроза була вже зовсім близько.

Оскар теж хвилювався. Не подобалося йому те, що відбувалося. Чекати зовсім непросто. Тим більше, таких жахливих гостей.

— А якщо вони не прийдуть?

Гумбольдт знизав плечима.

Оскар похитав головою. Не подобалося йому й те, що запалили смолоскипи. Світло було видно за кілька кілометрів. Якщо вже вони пробралися в палац без дозволу, чому потрібно було неодмінно чекати саме тут, біля скарбниці? У найбільш лиховісному місці на всій палацовій території.

В Оскара не було ні найменшого бажання знову зустрічатися з цими створіннями. Що їм може запропонувати дослідник? Тут нічого немає. А якщо вони й отримають щось, чи залишаться задоволеними? Не хотілося б йому знову опинитися в цьому пеклі, та іще і як рабу. Уперше після повернення на поверхню Оскара мучили серйозні сумніви.

Раптом між деревами з’явилися вогники. Дослідник схопив арбалет і затулив спиною своїх друзів.

— Здається, у нас гості.

— Анаки? — постав поряд Лілієнкрон.

— Ні,— похитав головою Гумбольдт.— Король Бхамбан, наскільки я можу розгледіти, і не сам.

— Казав же я, що не можна запалювати смолоскипи,— прошипів Оскар.— Тепер нам кінець.

Гумбольдт не звернув на нього ніякої уваги.

Але Лілієнкрон, схоже, теж розхвилювався.

— Тримайте краще вашу гвинтівку, професоре,—

порадив йому Оскар.— Вона може знадобитися.

— Мені дуже шкода, мій хлопчику,— похитав головою вчений,— але я обіцяв твоєму батькові, що не зроблю нічого необдуманого. Це його план, а не мій. І він має довести його до кінця.

— Але...

— Я достатньо бачив, щоб йому довіряти,— заспокоїв його Лілієнкрон.— І ти маєш робити так само, мій юний друже. Як не важко мені визнавати, але твій батько — прекрасна людина,— і він ляснув Оскара по плечу.

Юнак мовчав. Якщо вчений так довіряє його батькові, чому ж у нього самого не виходить? Невже, усе через те, що він стільки років був наданий сам собі? Розраховуй тільки на себе, інакше тебе обдурять,— він повторював ці слова багато років. Як же важко звикнути до іншого життя!

— Можна вас про дещо запитати? — звернувся він до Лілієнкрона.

— Звісно, мій хлопчику.

— Як трапилося, що ви з батьком посварилися?

Ви ж переслідуєте одні й ті самі цілі. Ваші поглядибагато в чому схожі...

На мить Лілієнкрон здивувався, але відразу розсміявся.

— Ти не знаєш? Він тобі ще не розповів?

—