Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

вдома. Може, ви знаєте, де вона, бо я починаю трохи хвилюватися.

За мить до того, як Ірма розтулила губи, щоб відповісти, з кімнати вистромилася Сонина голівка. Дівчина заправила рудувато-коричневе волосся за вухо й тихо привіталася:

— Добрий вечір.

— Привіт! — стримано й тому якось непереконливо посміхнувся Арсен. — То ти вдома?

— Соня вдома, — підтвердила Ірма. Жінка повернула голову до доньки. — Ти бачила сьогодні Марка Грозана? Це його дід.

Соня спідлоба зиркнула на Арсена, швидко перевела погляд на матір, але промовчала. Вона знала, що Марк не з’являвся в школі, проте не квапилася це озвучувати, побоюючись дідової реакції.

— То бачила чи ні? — із притиском повторила мама.

— Я його не бачила, — тихо сказала дівчина.

— Він сьогодні не ходив до школи, — пояснив Арсен. — Просто десь вийшов, і його досі немає. Я думав, може, ви разом гуляєте.

— Ні. — Соня уникала дідового погляду.

— І ти не знаєш, де він може бути?

Іще тихше:

— Не знаю.

Арсен відчував, що дівчина говорить неправду, і водночас розумів, що ніяк не змусить її розповісти, де зараз його онук. Він відступив від порога.

— Тоді вибачайте. Даруйте ще раз, що потурбував.

— Усе гаразд, — запевнила Ірма.

Старий моряк вимушено посміхнувся та пішов. Жінка зачинила двері.

Хвилину по тому Соня прослизнула до вхідних дверей і встромила ноги у сліпони.

— Ти куди? — запитала з кімнати мама. — Незабаром прийде батько.

— Я швидко.

— Куди йдеш?

— Ма, за п’ять хвилин повернусь!

Соня випурхнула із квартири, підбігла до ліфта, проте викликати його не стала. Палець застиг на півдорозі до кнопки. Ігор от-от мав повернутися з роботи — не вистачало ще такої миті нарватися на нього. Швидко, неначе обпікшись, вона відсмикнула руку, метнулася до сходів і, перескакуючи через сходинку, побігла на перший поверх.

52

— Ма-а-рк! Ма-а-а-рку-у!

Після першого вигуку хлопець сіпнувся — з біса лячно чути, як хтось викрикує твоє ім’я у світі, в якому, крім тебе, нікого не мусило би бути, — проте після наступного вигуку він упізнав Сонин голос, і переляк швидко минув.

— Ти ту-у-у-т?

Марк підвівся, обтрусив із долонь землю та вийшов з-за валунів. Дівчина стояла за крок від ґанку двоповерхового котеджу та, прикриваючи долонею очі від сонця, видивлялася його біля води.

— Я тут! — озвався хлопчак.

Соня прибрала руку від очей, повернула голову й помахала йому. Марк махнув рукою у відповідь, після чого дівчина побігла схилом до нього.

Соня стишила крок за кілька метрів від валунів, зупинилася перед Марком і склала руки на грудях. На собі мала короткі трикотажні шорти, чорні з білою підошвою сліпони й червону футболку із вицвілим потрісканим принтом. Марк здогадався, що Соня прийшла з дому.

— У школі про тебе питали, — сказала дівчина.

Хлопець стенув плечима.

— Пофіг.

Соня спершу глянула на пов’язку, потім опустила очі на брудні від землі Маркові руки.

— Довго ти тут?

Хлопець намірився відповісти, проте не встиг. Сонин погляд ковзнув нижче, вперся в щось на землі позаду нього, після чого дівчина підскочила так, наче невидимий велетень щосили підсмикнув її за плечі.

— ЦЕ ЩО?! — вирячилася вона.

Марк сполохано озирнувся. Коли Соня скрикнула, він вирішив, що дівчина помітила змію чи павука, однак, обстеживши поглядом траву й грядки позаду себе, нічого не побачив. Узагалі нічого.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?! — панікувала дівчина.

Марк насупився. Йому, як і раніше, нічого не вдавалося розгледіти.

— Де?

— Он там!

Хлопцю знадобилося секунд десять, щоби зрозуміти: Соня показує пальцем на банку з джунгариком.

— Це хом’як.

— ДЕ ТИ ЙОГО ВЗЯВ?!

Марк дивився на дівчину та не міг збагнути, що з нею коїться. Він іще не бачив таких блідих людей. Її веснянки здавалися майже чорними.

— Ти чого? З тобою все нормально? — Хлопець відступив на крок, нахилився і взяв банку рукою. — Це звичайний хом’як. Я купив його сьогодні в «Златі Плазі», потім приніс сюди. Ти чого так побіліла?

Соня видихнула.

— Бляха, я думала, ти його тут знайшов.

— Ні. Проніс крізь ліфт.

Вона похитала головою.

— І як?

— Нормально. Він спав у банці під час переходу.

Соня трохи помовчала, знову зиркнула на Маркові руки, а тоді озвалася:

— А що ти робиш?

— Нічого.

— Це картопля? — Дівчина тицьнула пальцем у розкидані довкола грядок невеликі, завбільшки з куряче яйце картоплини.

— Так.

— Що ти робиш із картоплею?

— Саджаю.

— Нащо?

— Ти не знаєш, навіщо люди саджають картоплю? — Марк старанно відчищав із пальців масну чорну землю. Він уже ходив до струмка, куштував воду, проте без посудини, щоби принести її, розумів: садіння картоплі й висівання насіння доведеться відкласти до завтра. — Я хочу тут лишитися, — майже недбало доказав він. — Назавжди.

У дівчини на мить відвисла щелепа. Потім вона насупилася.

— Мені здається, це не дуже гарна ідея.

— Чому?

— Просто негарна, і все.

Він іще раз знизав плечима, потім відвернувся від Соні, присівши, зібрав розкидані на траві пакетики з насінням і склав їх у пакет. Дівчина стежила за ним круглими від здивування очима.

— У мене тут картопля, помідори, огірки, морква і редиска. Я вже дізнався, що картопля виросте сама, а для огірків чи томатів потрібні комахи. Для запилення, — Марк відвів очі вбік і говорив як ніби сам до себе, не переймаючись тим, чи слухає його Соня. — Сьогодні читатиму про штучне запилення. І треба не забути взяти з дому відро, щоб завтра наносити води, — він підняв із землі картоплину, покрутив її в руках і підвів погляд на дівчину. — Я ж не ідіот. Я все добре прорахував. Спочатку треба створити щось типу самодостатньої колонії. Дивись, — він показав на очищену від трави ділянку землі. — Я вже зробив дві грядки: одну на сонці, іншу в тіні. Тут завжди сонячно, немає ночі, і це, мабуть, не дуже добре для рослин. Хоч я можу помилятися. Побачу, де ростиме краще. І чи ростиме взагалі. Із завтрашнього дня хочу все тут обстежувати. Почну з лісу за будинком, гляну, що за ним, може, знайду якісь ягоди. Так що ти не думай: я не переберуся сюди, доки не переконаюся, що в цьому світі є все необхідне для нормального життя.

У Сониній голові бриніло не менше як десяток причепливих запитань — про ліки, м’ясо, засоби гігієни, режим дня у світі без ночі, зрештою про реакцію та почуття батьків, — однак жодне з них вона так і не озвучила. Відчувала, що Марк уже перебрав їх і підготував добре відточені відповіді. Дівчина сказала:

— Твій дід тебе шукає. Він заходив до нас додому, питав у мами, чи я