Роман Іванович Іваничук - Сліди на піску

кривдно, що в цій видолині, яку Городищем називають, не стало своєї сили і непокори, а де знайти бодай сліди того моцарства, щоб піти ними й пізнати ціну втраченої волі, а пізнавши її, повернути з темряви минувшини в нинішній день?

Сходив із чолопка Лисої гори замислений і думками струджений, бо прочитана щойно книжка про первісних людей, названих двоногими звірами, не давала відповіді. Назарій навіть уявно не хотів заселяти цей край дикунами без людської свідомості, бо ж не мавполюди, а такі, як і ми, істоти з Божим образом назвали цю місцину Городищем, – і мусили стояти тут високі мури, гостроверхі вежі, підйомні мости, клекотів тут колись військовий і базарний гамір, – чому ж від того життя не залишилося навіть мізерного сліду?

Й цієї миті потахли його натужні роздуми. Він спіткнувся й побачив, як від його ноги покотився не камінь, а якийсь предмет різьбленої форми. Підбіг, підняв його і з дива не міг вийти: у його руках опинилася сокирка, звичайна на вигляд сокирка з діркою для держака, та була вона не залізна, а із зернистого граніту виточена.

Тепер заговорив сам із собою подумки лікар Роман…

Було це в Коломийській гімназії за німецької окупації… Ми з Назарієм вчилися в одному класі, і якось я спитав його, чи справді знайшов він кам’яну сокирку… Недавно я побував у краєзнавчому музею Володимира Кобринського й серед експозиції побачив її – гранітну, ретельно відшліфовану, з діркою для топорища, і я не можу досі пояснити собі, як і чим древній предок з юрського або четвертинного періоду просвердлював той отвір, скільки праці й часу затратив він, щоб у зернистому граніті пробити наскрізну дірку. А для чого: та невже тим загостреним каменем міг він зрубати дерево, бо ж не для іншої роботи виготовляв подібне знаряддя… І пишається та сокирка за склом на підставці з написом: «Подарував музеєві боднарівський школяр Назарій Пігуляк». Ти й справді знайшов її – і як додумався занести ту унікальну знахідку до музею?

Назарій, видно, не вважав свій вчинок значною заслугою й на моє питання байдуже знизав плечима.

То було ще за Польщі, я вчився тоді у четвертому класі… Знайшов ту сокирку, коли пас корів на Городищі, показав батькові, а він повів мене до маестро Кобринського. Старий аж бороду розчухрав з дива – так утішився, ще й по голівці мене погладив. Про мою знахідку дав знати голові львівської археологічної секції НТШ докторові історичних наук Маркіянові Смішку. І що думаєш: незабаром учений приїхав до Боднарівки, найняв у селі робітників, й на Городищі почалися розкопки. Пан Маркіян замешкав у нас й, ніби винагороджуючи за цінну знахідку, брав мене щодня до Лисої гори, поблизу якої сільські парубки розкопували начетверо могили, що потягнулися рядочком скраю городищенської галявини.

* * *

Настав у Боднарівці новий триб трудового життя. Зубожілим господарям, які досі поралися на пісних клинчиках ґрунту, марно намагаючись забезпечити скупими дарами землі свої сім’ї, й через нестачі ставали поденниками при дворі кропивиського дідича Ромашкана, а деякі наймалися форналями в іспаського пана Огоновського, враз усміхнулося несподіване щастя – платна робота на Городищі: львівський пан з дивної примхи захотів дізнатися, що таїться в тих кропивою й полином зарослих могилах, які потягнулися шнурочком у підніжжі Лисої гори.

Думали боднарівці – скарбів пан шукає, проте марна його надія, чей дотепер ніхто не помічав, щоб опівночі бодай на хвильку замиготіли на горбках зелені вогники, а то найсправедливіша прикмета, яка показує, що глибоко в землі залягли таляри та дукати, що їх нагарбав у панів Довбуш, це ж його скарби заховані в норах, печерах й розколинах, про те навіть малі діти знають. А в цих могилках, можливо, поховані разом з череп’яними горшками предковічні ратники, що колись на межі з карпатською грядою захищали покутський край від угрів, ляхів і волохів, а що така застава тут стояла, свідчать поіржавілі наконечники стріл і списів, знайдені пастухами, а хтось з них витягнув із землі, взявшись пучками за вістря, кам’яний серп.

Копачі на просьбу пана Смішка уважно відкидають штихи землі, щоб бува не надвередити куфер із золотом, і посмішкуються над археологом зухвалі парубки, а вчений, не звертаючи на них уваги, дбайливо обмітає мітелкою з очеретяного цвіту кожну свіжу поверхню, визбирує черепки стародавнього посуду, розчавленого вагою землі, відкидає на бруствер кості, а чиї то – людські чи кінські – потім визначить… Та враз чийсь рискаль стукнувся об твердий предмет, пан Смішко припадає до глевтухи, витягує з болотної тісноти опуклу вазу й волає до парубків, щоб перестали копати.

Ставить ту вазу на бруствер, а вона аж тепер, звільнившись від глини, осідає, кришиться, й пан Маркіян мало не плаче з жалю, а учителів сусід Гнат Юлинин, насмішник і балагурник, регоче:

«Пан сподівався на золото, а я на мармоляду, бо якраз у таких горщиках тримає її дідич Ромашкан!» – й повів він далі безкінечну мову про найкращий смаколик – сливове повидло, яке їдять лише пани, а одного разу сам дідич дав Гнатові покуштувати його зі срібної ложки…

Прийшло й до Назарія інше життя. Вивітрилися з пам’яті опришківські леґенди, й страшний спогад про смерть останнього збойника на сцені Гаврилишиної стодоли змерк. Копачі вгризалися в землю, пан Маркіян визбирував черепки, кості й усе те заносив до вчителевого дому. Складав, обдротовував, а Назарій не відступав від нього й на крок і терпеливо чекав пояснень: що то за світ і з яких часів виник з-під землі й чому саме тут – на околиці Боднарівки?

Пан Маркіян, відвівши нарешті втомлений погляд від знайдених у курганах раритетів і з любов’ю погладивши обдротовану скіфську вазу з ледь помітними зображеннями кочівників, що випивають з пугарів вино, глянув на хлопчика, який аж наче перемінився на знак питання й чекав від ученого пояснень – звідки й коли прийшло на Кропивиське городище пастуше плем’я з табунами коней, щоб