Томас Тімайєр - Подих диявола

— Чудово. Тоді ходімо, в нас обмаль часу.

— Але як ти тут опинився, і що це за дивний одяг на тобі? — Нарешті вона зрозуміла, що це не сон, і що Оскару якимсь чином удалося пробратися до фортеці.

— Це довга історія. Інші чекають на тебе внизу. Знайти тебе було не просто, але, на щастя, у нас є Еліза. Вона встановила з тобою контакт, пам’ятаєш?

— Контакт… як?

— Вона говорила щось про злиття душ. Ти нічого не помітила?

— Щось пригадую… Звісно! У мене було таке відчуття, що хтось прокрався в мої думки. Дуже неприємно, скажу я тобі,— вона похитала головою. — Отож що це було? Тепер, коли ти розповів, я все зрозуміла.

— Добре ти придумала із простирадлом, — посміх- нувся він.

— Простирадло?

— Ну, так. Нам потрібний був знак. Як ти гадаєш, як би я знайшов тебе? А тепер ходімо, нам потрібно тікати звідси.

Лєна підвелася й розгублено похитала головою.

Вона ще не до кінця зрозуміла, що ж усе-таки сталося.

— Оскаре?..

— Так?

Дівчина оповила його шию руками й пригорнулася до нього. Він відчув себе справжнім героєм і обійняв її у відповідь. Лєна б із задоволенням його більше не відпускала. Так вони простояли досить довго, поки Лєна не зрозуміла, що іще трошки — і задушить Оскара. Вона відпустила його і змахнула з вій сльозинку.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він погладив її по волоссю:

— Ти ж моя маленька сестричка.

Вона кивнула. Вона все зрозуміла.

— Усе в порядку?

— Так, — відповіла вона. — Усе в порядку.

Лєна підвелася й уважно оглянула Оскара.

— Що за чудесний костюм! — Вона обійшла його з усіх боків і пробурмотіла: — Дивно… Тканина справді змінює свій колір. Справжній костюм-хамелеон. — І похитала головою: — Навіть лякає трошки. Втім, байдуже. Тепер розкажи, який у тебе план?

— Власне, я планував, що ми з тобою підемо тим же шляхом, яким я сюди потрапив, але, боюся, нічого не вийде. Потрібно шукати інший варіант.

Лєна підійшла до вікна й витягнула шию.

— Ти видерся по стіні? Жартуєш?

— Ні. Дивися, — Оскар підійшов до стіни й почав підтягуватися. Начебто на стіну піднімався величезний павук. — Це не дуже складно, — він помовчав. — Але вдвох не вийде. Залишається тільки пробратися через внутрішні приміщення.

Лєна підняла брову:

— Це неможливо. У фортеці сила-силенна охоронців.

— Ти знаєш дорогу?

— Так. Але я не розумію, як…

— Клич охорону.

Лєна ніяк не могла зрозуміти, чи жартує Оскар, чи ні.

— Що мені робити?

— Ззовні стоїть вартовий. Поклич його. Найкраще з якогось приводу заманити його до кімнати, тоді інші не зможуть його побачити. Я поки постою тут, у кутку.

— А потім? Він побачить тебе, схопить і кине до камери.

— Не схопить, повір.

Лєна завагалася. Вона знала Оскара досить довго, щоб зрозуміти, коли він жартує, а коли говорить всерйоз. Зараз, схоже, він говорив серйозно.

— Гаразд. І що мені робити потім?

— Найкраще відвернутися й заплющити очі. Буде дуже яскраве світло.

Із цими таємничими словами Оскар став у куток. Як не дивно, костюм дійсно мав властивість робити свого хазяїна майже невидимим. Дівчині доводилося напружувати зір, щоб побачити, де стояв Оскар.

Вона повільно підійшла до дверей. Відкашлялася й ударила кулаком.

— Агов! Я прокинулася. Я хочу вийти.

Заскреготав засув.

— Не забудь відвернутися й заплющити очі,— почула вона шепіт Оскара.

Двері відчинилися. На порозі з недовірливим виглядом стояв чорт. Він підняв голову й принюхався. Небезпечно блиснув спис. Він щось гаркнув. Лєна повільно відступила. Просто як у казці. От зараз він скаже: «Тьху, тьху, тьху! Людським духом пахне!» Кам’яний зробив крок уперед. За секунду кімнату опромінила сліпуча блискавка. Лєна замружила очі, але світло сліпило навіть крізь заплющені повіки. Треба було послухатися Оскара й відвернутися. Пролунав неприємний шум. Тріск, начебто щось розбилося. Оскар схопив Лєну за руку:

— Готова?

Вона кивнула. Розплющила очі й подивилася на чорта. Той був прямим і нерухомим, як колода.

— Що з ним?

— Немає часу пояснювати, але це ненадовго. У нас є хвилин десять, поки він не здійме тривогу. — Оскар повернув рукоятку індукційної лампи. — На жаль, потрібно досить довго чекати, поки вона знову зарядиться, — пояснив він. — Але за цей час ми можемо досить далеко відійти. Ходімо! Ти перша.

Лєна завбачливо зачинила двері й засунула засув.

Вони дісталися до сходового майданчика. Десь глибоко під ногами гуркотіли величезні машини. Вони йшли коридорами, і з бічних проходів долинав дивний шум. Начебто гули великі мотори. Іноді вчувалися й інші звуки, що нагадували клацання батогів. Із одного проходу війнуло сіркою. Пахло димом і мастилом. Лєна стягла черевики. Краще