Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

22 грудня 1921 року Конгрес США після тривалих дебатів схвалив виділення 20 мільйонів доларів для закупівлі продуктів у американських фермерів для радянської Росії. Ґерберту Ґуверу вдалося переконати конгресменів ухвалити рішення про збільшення допомоги. «Продовольство, яке ми хочемо направити до Росії, є надлишком у Сполучених Штатах, — заявив Ґувер. — Ми зараз згодовуємо молоко свиням, спалюємо кукурудзу в пічках. З економічного погляду надсилання цього продовольства для допомоги не є втратою для Америки». Він зміг переконати консервативних, антирадянськи налаштованих законодавців у тому, що допомагати можна і без офіційного визнання радянського уряду.

30 грудня 1921 року було підписано угоду з ARA про харчування дорослого голодуючого населення. На 9 лютого 1922 року внесок ARA, американських організацій і приватних осіб під її контролем становив для радянської Росії близько 12 мільйонів 200 тисяч доларів. Усього за два роки ARA витратила близько 78 мільйонів доларів, із яких 28 мільйонів — гроші уряду США, решта — доброчинність, приватні пожертвування, засоби інших приватних організацій. Ухвала Конгресу про виділення додаткової допомоги радянській Росії — 24 мільйони доларів на закупівлю зерна і медикаментів сприяли розширенню програми діяльності в десять разів — до 10 мільйонів осіб, включаючи дорослих.

Окрім ARA, з 1920 року на території радянської Росії працювала інша доброчинна організація — Джойнт (American Jewish Joint Distribution Committee, Американський єврейський об’єднаний розподільний комітет). У середині липня 1922 року Джойнт годував тільки в Україні 800 тисяч дітей щоденно, а в пік голоду — до 2 млн осіб в Україні та в Білорусії. За сприяння Джойнта у 1922 році надана допомога 132 тисячам дітей у дитячих будинках, школах, дитячих садках, лікарнях, поліклініках.

У період Другої світової війни була державна програма ленд-ліз (lend-lease). За цією програмою Сполучені Штати Америки передавали своїм союзникам боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти. СРСР у період 1941–1945-х років була надана допомога 11,3 млрд доларів (за цінами 2008 року — 138 млрд), із яких радянський уряд повернув лише 2,2 млрд.

Згідно з програмою ленд-ліз, СРСР отримав: літальних апаратів — 22 150, танків — 12 700, позашляховиків і всюдиходів — 51 503, вантажівок — 375 883, мотоциклів — 35 170, тракторів — 8071, рушниць, автоматів і пістолетів — 152 848, величезну кількість вибухових речовин, пороху, іншої техніки, обмундирування і взуття, продуктів харчування. У листі президентові Рузвельту в листопаді 1941 року товариш Сталін писав: «Ваше рішення, пане Президенте, надати Радянському Союзу безвідсотковий кредиту 1 000 000 000 доларів для забезпечення постачань військового спорядження і сировини Радянському Союзу було прийнято радянським Урядом із щирою вдячністю, як нагальна допомога Радянському Союзу в його величезній і важкій боротьбі зі спільним ворогом — кривавим гітлеризмом».

Війна закінчилася, і Радянський Союз, виправдовуючи свої втрати й невдачі у плановій економіці, знову почав називати США головним ворогом. Радянська влада, звільняючи Європу, захопила нові території, і тепер їй не потрібні були союзники, що врятували її. Наставав черговий період, коли можна було займатися пропагандою у своїй країні, марно вихваляючись під час візитів у США. Коли Нікіті Хрущову в 1959 році показали ферму в штаті Айова, він вимовив доволі дивну фразу: «Ось дивіться: чудова свиня, американська. Але вона має всі ознаки і радянської свині. Американська свиня і радянська, я переконаний, можуть разом співіснувати. То чому ж люди Радянського Союзу й Америки не можуть співіснувати у такому разі?!» По-іншому оцінив американський візит радянського вождя письменник, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури Сол Беллоу, який спостерігав візит радянського лідера по телевізору: «У гоголівських поміщиків і селян, або гротескно дубоголових, або настільки ж гротескно проникливих, у губернських самодурів, підлабузників, скнар, чиновників, ненажер, картярів і п’яниць Хрущов запозичив чимало фарб для створення свого комічного образу».

Важко не погодитися із Солом Беллоу, оскільки самодурство кремлівських завсідників стало російською традицією. Нинішні від них теж нічим не відрізняються. Мине трохи часу і наслідки самодурства знову виправлятимуть американці — годувати, одягати і догоджати населенню Росії, яке через деякий час знову почне американців називати «піндосами». Або ще якимось зневажливим словом.

Мої студенти аналізують два договори — Георгіївський трактат 1783 року і «мирний договір» між Росією та Грузією 1920 року. Ці документи символізують ставлення Російської, а потім Радянської імперії до маленької країни, до якої ці імперії завжди відчували особливу «прихильність». У радянській історіографії Георгіївський трактат завжди називали «рятівним» для Грузії, а частіше — «актом добровільного приєднання» Грузії до Росії. Мало хто особисто читав текст трактату чи намагався зрозуміти, що вся історія взаємин Росії і Грузії була обманом, а підписані документи — «фільчиними грамотами». Всі наступні укладені договори — тільки підтверджують, що будь-які взяті на себе зобов’язання Росія порушує практично відразу. Навіть не зрозуміло, навіщо Кремлю дипломатія, якщо відносинами з іншими країнами займається військове відомство.

Я не знаю, чи існує статистика кількості порушених міжнародних зобов’язань — договорів, конвенцій, хартій та інших зобов’язань, що їх Росія підписувала і ратифікувала. Ймовірно, цифра величезна і, можливо, дорівнює кількості договорів. Дивно — навіщо підписувати, витрачати гроші на чиновників і транспорт, папір і банкети, якщо майбутнє у всіх документів практично однакове? Найімовірніше, обговорення і підписання розраховані виключно на піар, самообман і обман населення, яке має щиро повірити в те, що Росія — справді держава, у якої є міжнародна політика. Населенню потім не пояснюють, чому Росія не виконала зобов’язання і, як з’ясовується, не збиралася їх виконувати від самого початку. Для російської дипломатії взаємини з іншими державами — це до певної міри гра, в якій аферизм і шахрайство займають більшу частину імітації міжнародного життя.

Останні події в Україні є підтвердженням того. Мінські домовленості? Женевська угода? Росія виконала обіцянки і роззброїла сепаратистів? Якщо повернутися до подій останніх десятиліть, то таких невиконаних зобов’язань будуть сотні й усі вони, безсумнівно, знайдуть пояснення у Кремля або російського МЗС. Не знаю випадку, щоб у кремлівських чиновників, ба більше — у Генеральних секретарів або президентів з’являлося бажання вибачитися. «Вєлікая Россія» у процесі вставання з колін вибачатися ні перед ким не збиралася і не збирається. Дивно, що з нею досі хтось домовляється, знаючи, що Росія знову порушить зобов’язання.

На початку березня цього