Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

й казати, дуже ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці самовпевнені чужинці, що відмовилися віддатися в його руки, хоч які Дорбатай обіцяв їм блискучі умови, хоч як спокушав їх!.. Але, помруть вони не так просто. Вони загинуть, возвеличуючи його владу, — за винятком хіба що цієї вродливої дівчини, яка потрібна була Дорбатаєві, щоб іще міцніше тримати в руках Гартака.

Так, Дорбатай був цілком певний себе і своєї незаперечної могутності. Голосно, щоб його було чути навіть в останніх рядах натовпу, старий віщун звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною, вклоняючись йому:

— Тепер, благородний Гартак, мудрий і могутній вождь сколотів…

На мить він спинився. Це була ледве помітна іронічна пауза, значений якої ще більше підкреслювалося навмисне урочистим томом звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як шолудивий пес, готовий був лизати його ноги, улесливо дивилася в очі віщунові, Дорбатай гучно називав мудрим і могутнім вождем!.. Так, це була майже неприхована глузлива посмішка; чи ж тільки для самих чужинців була вона зрозумілою?..

— Тепер, благородний Гартак, мудрий і могутній вождь сколотів, — повторив Дорбатай, — тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, о Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю в тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх богам?

Здавалося, ще не встиг Дорбатай закінчити свою мову, як Гартак уже слухняно відповів:

— Так, погоджуюсь!

— Але ж вони зараз іще твої гості, — вів Дорбатай далі з жорсткою, непримиренною посмішкою. — За священними звичаями ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони лишаються нашими гостями. Ми потурбуємося про це! Жоден волос не впаде з їхньої голови, доки вони наші гості. Але ми так само і не залишимо їх на волі, бо ці огидні чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Тому ми зв’яжемо чужинців!.. І завтра, коли вони вже не будуть твоїми гостями, о Гартак, бо ти запросив їх тільки на сьогоднішній вечір і на ніч, — ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, воїни й мисливці? Чи погоджуєтеся зі мною?

Безладний стверджувальний гомін відповів йому, гомін, в якому найвиразніше чулися голоси старшин і багатіїв, вірної опори влади старого віщуна:

— Так, так! Твоя воля, Дорбатаю! Віщун віддав наказ своїм помічникам:

— Зв’язати їх!

Обережно, пильно стежачи за рухами чужинців, підручні віщуна почали підходити до мандрівників. Вони боялися дивних чужоземних чаклунів, які вміли викликати полум’я і грім з-під землі. А може, підручні боялися, що раптом з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?..

Проте Діана не могла з’явитися сюди, і товариші добре знали це. Адже ще перед тим, як вирушити на огляд стійбища, Артем власноручно прив’язав вірну собаку біля своєї кибитки. Вони вирішили тоді, що вигляд Діани може лише дратувати скіфів. Ось чому собаку не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу відвязати її…

Підручні віщуна підходили повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, виставивши наперед свої кинджали і короткі мечі.

Чужинці тулилися одне до одного. Вони були беззахисні. Навіть їхній вірний друг, Варкан, не міг прийти їм на допомогу, один проти цих озброєних людей…

Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя було усміхнене. Він посміхався зловісно і хижо.

Старий віщун святкував перемогу!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Куди подівся Варнан? — Коридор із дротиків. — На коней, товариші! — Артеме, тікайте! — Удвох з Дмитром Борисовичем. — Погоня близько. — Незвичайна зброя. — Я тут, тут!

Помічники віщуна вже відверто загрожували чужинцям своїми кинджалами. Ліда, що опинилася найближче до них, повільно відступала назад. Але, по суті, й шляхів до дальшого відступу не було, адже позаду виблискувала така сама суцільна лава кинджалів.

— Що робити? Що робити, товариші? — безпорадно озиралася дівчина.

Один з молодших віщунів спробував схопити Ліду за руку. Вона рвучко відсахнулась. Артем стрибнув наперед і опинився між віщуном і дівчиною. В ту ж мить він відчув коло себе чиєсь плече. То був Дмитро Борисович. Археолог аж тремтів од войовничого запалу, що раптом прокинувся в ньому. Юнак почув його напружений голос:

— Так, будемо захищатись, Артеме! Я з вами!

Та про який захист можна було серйозно думати? Що могли вони вдіяти проти численних ворогів, не маючи ніякої зброї?..

Віщуни тим часом спинилися. Вони, видно, не сподівалися, що чужинці спробують опиратися. Двоє з них озирнулися на Дорбатая. Артем використав цей момент. Він заклав пальці в рот і одчайдушно, щосили свиснув, кличучи Діану. Він знав, звісно, що собака прив’язана, що вона далеко… і все-таки… а може?..

Дорбатай владно й уривчасто промовив кілька слів. Мабуть, то був наказ схопити чужинців будь-що. Короткі мечі блиснули в повітрі, готові впасти на голови полонених. Зникла будь-яка надія на порятунок. Значить, вдаватися?.. Виходить, кінець?..

Ось між озброєними віщунами з’явилися ще двоє — без зброї, але з довгими шворками, зав’язаними петлею. Надходила хвилина безнадійної поразки. І в цю саму мить Артем почув якийсь особливий звук — іще далекий, але виразний. Це вона, вона!.. Не може бути сумніву!..

— Іване Семеновичу, вона! Зірвалася з прив’язі!

Почулось уривчасте, загрозливе гавкання. Вона, вона! Що мав сили Артем закричав:

— Сюди, сюди! Діано! Поскіно! Поскіно! Сюди! Поскіно!

Мечі здригнулися в руках віщунів. Поскіна?.. Страшна жовта пантера?..

— До мене! Поскіно! Діано! Поскіно! — кричав Артем. Гавкання раптом замовкло. І одразу злякано загув увесь натовп. Скіфи кинулися врозтіч, навіть не думаючи братися за зброю. А між ними, як метеор, пролетіла велика жовта собака. Вона бачила тепер своїх друзів, вона більше не гавкала. Блискавичним стрибком вона промайнула між віщунами, що не встигли й опам’ятатися від несподіванки, і опинилася біля Артема і Івана Семеновича. В той же час собака помітила й небезпеку, яка загрожувала їм.

Коротко загарчавши, Діана кинулася на найближчих віщунів. Вона не звертала уваги на їхню зброю, наїжившись, напосідала на них. І знову повторилася вже знайома дивна картина. Віщуни почали злякано відступати. Вони не наважувалися навіть замахнутися на неї кинджалом або мечем. Вони безпорадно відступали, вони перелякано вигукували:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Іван Семенович мовив Артемові:

— Діана перервала мотузку, почувши ваш свист. Прекрасно, Артеме!

Справді, на шиї собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.

— Люба наша, мила Діаночко! — радісно сплеснула руками Ліда. — Вона врятує нас!

Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього…

Справді, радіти було передчасно. Знову почувся владний голос Дорбатая. Очевидно, старий віщун передбачив усе, — навіть і можливість появи страшної