Євген Петрович Петров - Дванадцять стільців

Але Іполит Матвійович не співав і не згадував віршів. Дорога йшла вгору. Ночі, перебуті під голим небом, нагадували про себе кольками в боці, тягарем у ногах, а любительська ковбаса — постійною і болісною згагою. Він ішов, похилившись набік, держачи в руці п'ятифунтовий хліб, загорнутий у владикавказьку газету, і ледве тягнучи ліву ногу.

Знову іти! Цього разу у Тифліс, цього разу найкращою у світі дорогою. Іполитові Матвійовичу було однаково. Він не дивився обабіч, як Остап. Він зовсім не помічав Тереку, який починав уже гриміти на дні долини. І тільки осяяні сонцем льодові вершини щось неясно йому нагадували: чи то блиск діамантів, чи то кращі глазетові домовини майстра Безенчука.

Після Балти дорога ввійшла в ущелину і рушила вузьким карнизом, висіченим у темних урвистих скелях. Спіраль дороги в'юнилась угору, і ввечері концесіонери опинилися на станції Ларс, за тисячу метрів над рівнем моря.

Переночували в бідному духані задарма і навіть дістали по склянці молока, зачарувавши хазяїна та його гостей карточними фокусами.

Ранок був такий чарівний, що навіть Іполит Матвійович, овіяний гірським повітрям, почав ступати бадьоріше, ніж учора. За станцією Ларс одразу ж встала грандіозна стіна Бічного хребта. Долина Тереку замкнулась тут вузькими тіснинами. Пейзаж ставав дедалі похмурішим, а написи на скелях численнішими. Там, де скелі так здавили течію Тереку, що прогін моста дорівнює лише десяти сажням, концесіонери побачили стільки написів на скелястих стінках ущелини, що Остап, забувши про величність Дар'яльської ущелини, закричав, намагаючись перебороти гуркіт і стогони Тереку:

— Великі люди! Зверніть увагу, предводителю. Бачите? Тіль-тіль вище від хмари і трошки нижче від орла! Напис: «Коля і Міка, липень 1914 р.» Незабутнє видовище! Зверніть увагу на художність виконання! Кожна літера завбільшки з метр і намальована олійною фарбою! Де ви тепер, Колю і Міко?

— Кисо, — запропонував Остап, — давайте і ми увічнимо свою пам'ять. Заткнемо Міку за пояс. У мене, до речі, і крейда є! Їй-богу, полізу зараз і напишу: «Киса і Ося тут були».

І Остап, недовго думаючи, склав на парапет, що огороджував шосе від кипучої безодні Тереку, запаси любительської ковбаси і почав лізти на скелю.

Іполит Матвійович спочатку стежив за рухом великого комбінатора, але потім відволікся і, обернувшись, почав розглядати фундамент замку Тамари, що зберігся на скелі, подібний до кінського зуба.

Тим часом, за дві верстви від концесіонерів, з боку Тифліса в Дар'яльську ущелину ввійшов панотець Федір. Він ішов розміреним солдатським кроком, дивлячись поперед себе твердими алмазними очима і спираючись на високий костур із загнутим кінцем.

На останні гроші панотець Федір доїхав до Тифліса і тепер ішов на батьківщину пішки, живлячись доброхітною милостинею. Під час переходу через Хрестовий перевал (2345 метрів над рівнем моря) його вкусив орел. Панотець Федір замахнувся на зухвалого птаха костуром і пішов далі.

Він ішов, заплутавшись у хмарах, і бурмотів:

— Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони!

Відстань межи ворогами меншала. Повернувши за гострий виступ, панотець Федір налетів на старика в золотому пенсне.

Ущелина розкололась в очах панотця Федора. Терек припинив свій тисячолітній крик.

Панотець Федір пізнав Вороб'янінова. Після страшної невдачі в, Батумі, після того як усі надії пропали, нова можливість здобути багатство вплинула на панотця Федора надзвичайно.

Він схопив Іполита Матвійовича за худий кадик і, стискаючи пальці, закричав охриплим голосом:

— Куди подів скарби убієнної тобою тещі?

Іполит Матвійович, нічого подібного не сподівавшись, мовчав, вирячивши очі так, що вони мало не торкались скелець пенсне.

— Говори! — наказував панотець Федір. — Покайся, грішнику!

Вороб'янінов відчув, що втрачає подих.

Тут панотець Федір, уже тріумфуючи перемогу, угледів Бендера, що стрибав по скелі. Технічний директор спускався вниз, кричачи на все горло:

Б'ючись об гори кам'яні,

Киплять і піняться вали.

Великий переляк вразив у саме серце панотця Федора. Він машинально ще держав предводителя за горло, але коліна йому затремтіли.

— А, от це хто? — доброзичливо закричав Остап. — Конкуруюча організація!

Панотець Федір не став гаятися. Скоряючись благодійному інстинктові, він схопив концесійну ковбасу і хліб і побіг геть.

— Бийте його, товаришу Бендер! — кричав із землі, уже одсапавшись, Іполит Матвійович.

— Лови його! Держи! Остап засвистів і заулюлюкав.

— Тю-у-у! — кричав він, кидаючись навздогін. — Битва при пірамідах, або Бендер на полюванні! Куди ж ви біжите, клієнте? Можу вам запропонувати добре обпатраний стілець!

Панотець Федір не витерпів муки переслідування і поліз на зовсім прямовисну скелю. Його штовхало вгору серце, що піднімалось до самого горла, і особливий, відомий тільки самим боягузам, свербіж у п'ятках. Ноги самі одривались від гранітів і несли свого володаря вгору.

— У-у-у! — кричав Остап знизу. — Держи його!

— Він забрав наші припаси! — залементував Іполит Матвійович, підбігаючи до Остапа.

— Стій! — загорлав Остап. — Стій, кажу тобі!

Але це додало тільки нових сил уже знеможеному панотцеві Федору. Він злетів і кількома стрибками опинився сажнів на десять вище від найвищого напису.

— Оддай ковбасу! — заголосив Остап. — Оддай ковбасу, дурню! Я все прощу!

Панотець Федір уже нічого не чув. Він опинився на рівній площадці, куди до цього часу не щастило добратись жодній людині. Панотця Федора опанував тоскний жах. Він зрозумів, що злізти вниз йому не вдасться.

Скеля спускалась на шосе перпендикулярно, і про поворотний спуск нічого було й думати. Він глянув униз. Там шаленів Остап, і на дні ущелини виблискувало золоте пенсне предводителя.

— Я віддам ковбасу! — закричав панотець Федір. — Зніміть мене!

У відповідь гуркотів Терек і з замку Тамари долинали пристрасні вигуки. Там жили сови.

— Знімі-і-іть мене! — жалісно кричав панотець Федір.

Він бачив усі маневри концесіонерів. Вони бігали під скелею і, судячи з їхніх жестів, паскудно лихословили, Через годину, лежачи на животі і спустивши голову вниз, панотець Федір побачив, що Бендер і Вороб'янінов ідуть у бік Хрестового перевалу.

Зайшла бистра ніч. У кромішній пітьмі і в пекельному гуркоті під самими хмарами тремтів і плакав панотець Федір. Йому вже не потрібні були земні скарби. Він хотів тільки одного: вниз, на землю. Вночі він ревів так, що часом заглушав Терек, а вранці підживився любительською ковбасою з хлібом і по-сатанинськи реготав над автомобілями, що пробігали внизу. Решту дня він провів, споглядаючи гори і небесне світило — сонце. А другої ночі він побачив царицю Тамару. Цариця прилетіла до нього з свого замку і кокетливо сказала:

— Сусідами будемо!

— Матінко! — з почуттям сказав панотець Федір. — Не користі заради…

— Знаю, знаю, — зауважила цариця, — а токмо волею пославшої м'я жони.

— Звідки ж ви знаєте? — здивувався панотець Федір.

— Та