Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Зате підняв військо мерців!

— Ти його пам’ятав! Коли його забули друзі, син, геть усі — ти його пам’ятав! Ти прийшов по мене, бо хотів повернути його, й не бреши мені!

Він помотав важкою скуйовдженою головою:

— Некроманта не переробиш. Я залишуся самим собою. За Печаткою на мене чекають робота, кар’єра…

Йому хотілося здаватися спокійним і зухвалим. Чорний отвір здригнувся — і потроху почав стискатись, немов калюжка, що замерзає.

— Я тебе згадуватиму, магу дороги, — промовив він крізь зуби, — Лінко. Друже.

І заніс ногу над порожнечею.

* * *

Що я могла вдіяти?

Відкинути його потоком вітру з посоха? Оглушити? Він би встиг, напевно, зреагувати: як маг не поступався мені, а, швидше за все, був дужчий.

І от я стояла та просто дивилась, як він у останні секунди вагається на краю. Зараз він зробить крок, його нога провалиться в порожнечу, потойбічний світ почне засмоктувати Максиміліана, швидко, жадібно, по пояс, по груди…

— Ти ж не зробив відмички!

Ідучи за Печатку, маги беруть із собою ключа, щоб повернутися — відбиток пальця на воску. Максиміліан не відповів, і я зрозуміла: навмисно не взяв із собою відбитку, щоб не було спокуси. І ще тому, що мешканці світу за Печаткою тільки й мріють, щоби пробратися в наш світ і переробити його за власними законами…

Максиміліан стояв. Отвір замикався. Я зрозуміла, чого він очікує: хоче стрибнути туди й не залишити собі шансу на повернення, протиснутися якраз перед зімкненням вікна…

— Максе, — мовила я. — Це ти повернув короля, коли боровся його ім’ям.

Він помітно здригнувся. Потягнувся рукою до розколеної монетки, що дотепер висіла в нього на грудях.

— Біжутерія не має значення, — пошепки сказала я. — Тут інша магія. Зовсім інша.

У його збуджених очах уперше з’явилася надія.

— Ім’ям Оберона, — сказала я так голосно, як тільки могла, й голос мій застрибав під склепінням зали. — Відійди від цієї штукенції, Максе. Два кроки назад.

* * *

Не уявляю, про що вони говорили.

Уже й сонце сіло. Ополченці, вояки, стражники гаяли вечір біля вогнищ: дуже голосно сміялись, і в цьому сміхові чулася, крім радості, ще й ніяковість. Я сиділа сама на березі озера — дуже гарно грали відблиски на воді, поки не згасли. Сплескувала риба. Я сиділа на камені, на складеному вчетверо плащі, та чекала, обхопивши себе за плечі.

Оберон і Максиміліан розмовляли віч-на-віч. Звідтоді як некромант, ніби зачарований, відступив від чорної діри в підлозі — усе для мене відбувалося немов у тумані. Сидячи на березі озера, я прокручувала в пам’яті все, що було, й розуміла більше, ніж досі.

Білий промінь із королівського посоха.

«Ліно, ми перемогли раніше».

Мрячна Бабера, величезна, моторошна, до стелі. Чорний батіг у руці короля.

Закинуте обличчя князя Сарана.

«Це ваша перемога. Твоя. Гарольдова. Й цього дивного хлопця, некроманта. Я дотепер не можу зрозуміти, що там сталося».

Тепер Оберон, певно, вже знає.

Чому так довго розмовляють Максиміліан і король?

За спиною почулися кроки. Я підхопилася; від замка вузькою стежиною спускався Оберон.

— Чого ж ти сидиш тут, холодно біля води… Ходімо, Максиміліан обіцяв млинчики, хоча як павуки можуть робити тісто, не зовсім розумію…

— Ваша величносте?

— Ліно… Ти ж іще не йдеш?

Мені зробилося незатишно від думки, що один крок — і я опинюся на темних сходах старого курного будинку, прольотом нижче дверей алхіміка, оббитих дерматином. Алхімік — негідник, але він все-таки нам допоміг…

— Ні. Поки ще не йду.

— Добре… Мені треба буде з тобою поговорити. Але не зараз. Зараз для мене це надто… важко.

Це говорив король, який розбив Сарану одним ударом, який вигнав Мрячну Баберу, король, одне ім’я котрого виявилося великою зброєю!

— Ваша величносте, — тихо сказала я. — Є речі, про які не треба говорити. Ми не можемо їх скасувати, бо вони вже трапилися… Але помовчати про них ви можете будь-якої секунди. Я завжди зрозумію вас.

Він довго мовчав. Небо цілковито згасло.

— Ти стала зовсім велика.

— Однаково найменша в класі.

— Будь ласка, ніколи більше не ходи на виворіт. Ніколи!

— Зло не має влади.

— Ні, має. Коли людина послабшала, заплутався в буденному, загрузла в собі, коли вона хвора чи поранена, коли вона потрапила в халепу…

Я помотала головою:

— Зло не має влади.

Ми мовчки дивилися одне на одного. Смеркло, й очі в нас почали світитися в темряві — ми обоє дивилися нічним зором.

— Твоя правда, — нарешті озвався він нарешті. — Знаєш, коли ти поряд зі мною, мені спокійніше якось. За Королівство. І взагалі.

— Ваша величносте…

— Так?

— Не може бути… щоб у вас одного разу народилася дівчинка, і її підмінили в дитинстві? Закинули в наш світ?

Я сказала й прикусила язика. Від сорому ледь не провалилася під землю…

Але він тільки розсміявся, обійняв мене за плечі.

* * *

Три дні поспіль ми з Максиміліаном рибалили біля підніжжя чорного замку. Озеро виявилося щедрим, але непередбачуваним: то улов сам плив до рук, то ми сиділи годинами, дивлячись на воду й на поплавці. Руки в Максиміліана так і залишилися страшними. Я спочатку здригалась, а потім звикла.

Звичайно, не запитувала, про що вони говорили з Обероном. Максиміліан після цієї розмови став глузливим і самовпевненим, майже як у старі добрі часи. Він то розгойдував човна, щоб налякати мене, то бризкав холодною водою, а одного разу запхав мені за комір живого карася, що відчайдушно бився. Він поводився, немов хлопчисько-двієчник, він був такий гучний і нахабний, що я запідозрила недобре.

Мені вдалося застати його зненацька у внутрішньому дворику замку. Не те щоб я навмисно його підстерігала — ні; просто зазирнула туди, а Макс сидів зі схрещеними ногами перед клумбою, на якій раніше росло насіння правди. Перед ним із глинистого ґрунту стирчала суха чорна гілка. Він дивився на неї так напружено, з таким очікуванням, що мені стало недобре.

Але Максиміліан уже мене помітив. Швидко підвівся, обтрушуючи штани:

— Чого тобі, магу дороги?

Я нічого кращого не знайшла, як пробурмотіти «вибач» і позадкувати до виходу.

— Від твоєї проклятої делікатності не знаєш, куди зникнути, — його пальці здригалися. Моторошні пальці, наче скорчені пташині лапи.

Він помовчав хвилину. Далі почав, дивлячись спідлоба:

— Вони не відпускають мене. І навряд чи вже відпустять. Я ж бо, знаєш… Коли ти намагалася пришпилити мене цим своїм Зшивачем, я був на самому вершечку світу, а всі навколо — мої маріонетки, І в той час я розумів, що це вивернутий світ, я