Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Якщо бути відвертим, то дискусії з канадцем на цю тему мене дратували. Я не хотів впливати на подальшу долю моїх супутників і забороняти їм спробувати втекти, але сам не мав найменшого бажання полишати «Наутилус» і розлучатися з його капітаном. Адже завдяки йому і перебуванню на борту «Наутилуса», хай і вимушеному, я щоденно поповнював свої пізнання з океанографії, почав працювати над новим томом книги, присвяченої таємницям морських глибин, і, що найважливіше, я це робив в лоні водної стихії. Де ще я міг би почерпнути стільки інформації для висвітлення теми, над якою працював? Не варто було й розраховувати, що колись я ще матиму можливість спостерігати за чудесами, що відбуваються в океані. Такий шанс двічі не випадає! Я ніяк не міг змиритися з думкою, що треба буде покинути «Наутилус», перш ніж завершиться повний цикл наших океанологічних досліджень. І я вирішив спробувати переконати канадця, що не слід форсувати події.

— Друже Неде, — звернувся я до нього, — скажіть мені, але відверто… Невже вам нудно на борту «Наутилуса»? Невже ви ображаєтеся на долю за те, що вона закинула вас на судно капітана Немо? Я впевнений, що якби хтось із ваших друзів гарпунерів розповів вам, що таке трапилося з ним, ви б мріяли опинитися на його місці!

Канадець не одразу відповів. Потім він схрестив руки на грудях і заговорив, спокійно і логічно:

— Відверто кажучи, я навіть радий, що мені випала нагода стати учасником підводної подорожі. Я згадуватиму про це із задоволенням і, можливо, з ностальгією, але для цього треба, щоб вона закінчилась. Мені потрібно знати, що це лише пригода, мандрівка, а не ув'язнення. Ось так.

— Ця подорож неодмінно скінчиться, Неде.

— Мені б вашу впевненість. Може, ви знаєте, де і коли?

— Де? Не знаю, та чи це так вже й важливо? Коли? Дати я назвати не можу. Але мені здається, що наше плавання закінчиться тоді, коли Світовий океан відкриє нам усі свої таємниці. Все коли-небудь закінчується!

— Я погоджуюся з паном професором, — підтримав мене Консель. — Можливо, що тоді, коли ми побуваємо в усіх морях земної кулі, капітан Немо відпустить нас на волю, усіх трьох!

— Цей відпустить! Марна надія! — вигукнув канадець.

— Не гарячкуйте, пане Ленд! — сказав я. — Капітан Немо не завдасть нам шкоди. Та все ж проблема існує, і не варто закривати на це очі. Ми мимоволі дізналися про таємницю капітана Немо, це не просто якісь розповіді, це дуже важлива для його безпеки інформація. Тому було б дивно, якби він дозволив нам рознести по світу відомості про існування його дітища — «Наутилуса».

— Не розумію, на що ви сподіваєтеся? — запитав канадець.

— Сподіваюсь, що в майбутньому обставини складуться більш вдало для нас, і тоді ми ними скористаємося. Яка різниця, коли це трапиться, тепер чи через півроку? Просто зараз я не бачу реального шансу для втечі.

— А його може ніколи не бути! — вигукнув Нед Ленд. — Ми самі маємо подбати, аби він у нас з'явився!

Нед Ленд був, вочевидь, налаштований войовниче.

— Ви, пане натуралісте, можете передбачити, де ми перебуватимемо через півроку?

— Можливо, знову тут або в Китаї. Адже «Наутилус» — швидкохідне судно. Воно мчить океаном, як ластівка у небі або як кур'єрський поїзд на материку! І, на щастя, воно не оминає європейських морів. Хтозна, можливо, якоїсь чудової днини ми вранці вийдемо на палубу і побачимо, що пропливаємо поблизу берегів Франції, Англії чи Америки. Погодьтеся, що тоді умови для втечі будуть кращими.

— Пане Аронаксе, — відповів канадець, — те, що ви сказали, йде врозріз зі здоровим глуздом. Ви говорите про втечу у майбутньому часі, відсуваєте її подалі: «Ми будемо там-то! Обставини складуться так-то!» А я говорю в теперішньому часі: «Ми вже тут, і цим треба скористатися!»

Нед Ленд говорив логічно. Мої аргументи було вичерпано, я прохопився і видав своє небажання щось змінювати, доки не завершиться навколосвітня подорож. Я не знав, чим крити. А Нед Ленд більше не хотів гратися зі мною у котика й мишку, тож запитав прямо:

— Пане Аронаксе, уявімо собі неможливе: капітан Немо сьогодні пропонує нам покинути «Наутилус». Ви скористаєтеся тим, що він вас відпускає?

— Не знаю… — відповів я чесно.

— А якщо він скаже, що таку пропозицію робить вперше і востаннє і що це єдиний шанс повернутися до звичного життя? Що ви робитимете у такому разі?

Я промовчав, бо сам не знав, що діятиму.

— А як вчинив би наш друг Консель?

— А на друга Конселя, — спокійно промовив мій слуга, — не варто звертати уваги, тому що йому абсолютно байдуже, яке рішення буде прийнято. Він холостяк, як і його господар, як і його друг. За ним не плачуть ні дружина, ні діти. Він на службі у пана професора, він думає і говорить так, як пан професор. А тому є лише дві думки — ваша, Неде, і думка пана професора. Я можу лише бути суддею цього поєдинку і підраховувати голи — тобто аргументи, якими ви, суперники, будете відстоювати свої варіанти розвитку подій.

Я мимоволі усміхнувся, почувши, як Консель, жартома і водночас всерйоз, самоусунувся від голосування. Щодо Неда Ленда, то він, вочевидь, був задоволений, що позбувся зайвого супротивника.

— Отже, пане професоре, оскільки Консель не бажає брати участь у суперечці, вирішувати питання доведеться нам з вами, — промовив Нед Ленд. — Я свою точку зору озвучив. Ви мене вислухали і, здається, зрозуміли, що вона однозначна. Тепер говоріть ви.

Настав час прийняти рішення, тобто озвучити, бо у глибині душі я його вже прийняв. А викручуватися і грати «за ваших і за наших» мені набридло.

— Друже Неде, — сказав я, — вислухайте мене. Ви маєте рацію і ваші аргументи сильніші за мої. Не варто сподіватися, що капітан Немо просто візьме і відпустить нас із власної волі. Почуття самозбереження не дозволить йому це зробити. Але у нас також є почуття самозбереження, і на цьому наша дружба з капітаном Немо закінчується, бо ми мусимо за будь-якої слушної нагоди покинути борт «Наутилуса».

— Мудро сказано, пане Аронаксе!

— Але надзвичайно важливо діяти виважено, — сказав я. — Необхідно вичекати доти, доки не підвернеться стовідсотковий шанс. Все має вийти з першого разу! Бо другого просто не буде, ніколи. Капітан Немо не пробачить нам спроби втечі, до того ж ми втратимо його довіру. А це означає, що тоді ми справді будемо жити як полонені, а не так, як зараз.

— Це все так, —