Ієн Макьюен - Спокута

розтерті ноги — але ось він тут, звертається з вишуканою ґречністю до старої жінки, яка стоїть у дверях невеличкого будиночка з верандою. Коли він згадав про воду, вона глянула на нього з підозрою, наче знала, що йому потрібна не тільки вода. Вона була досить гарна, зі смаглявою шкірою, гордим виглядом і довгим прямим носом, сріблясто-сиве волосся перев’язане квітчастою хусткою. Він одразу зрозумів, що це циганка, яку не обдурить його французька мова. Вона бачила його наскрізь, з усіма його гріхами, й знала, що він сидів у тюрмі. Потім вона неприязно глянула на Нетла, а тоді показала рукою на вулицю, де в канаві бабралася свиня.

— Приведіть її, — сказала вона, — і я подивлюся, що можу для вас зробити.

— До сраки, — обурився Нетл, коли Тернер переклав. — Ми ж просимо тільки склянку якоїсь паскудної води. Пішли, самі візьмемо.

Проте Тернер, знову охоплений знайомим відчуттям нереальності того, що з ним відбувається, не міг не враховувати, що жінка володіє певною магічною силою. У сутінках повітря над її головою пульсувало в ритмі ударів його серця. Він похитнувся й сперся на плече Нетла. Вона визначає йому випробування, він же надто досвідчений, надто обачливий, щоб відмовлятися від нього. Він — битий жак. Коли додому так близько, він не збирається потрапляти в пастку. Краще бути обережним.

— Приведемо цю свиню, — сказав він Нетлові. — Це ж усього пара хвилин.

Нетл давно вже звик слухатися Тернерових порад, які найчастіше бували слушними, але зараз, коли вони рушили вулицею, він бурмотів:

— Щось із тобою негаразд, начальник.

Через розтерті ноги рухалися вони повільно. Роха була молодою, прудкою і спраглою свободи. І Нетл боявся її. Коли вони затиснули її в кут біля дверей крамнички, вона кинулася на нього, і він відскочив убік із не таким вже й удаваним криком. Тернер повернувся до жінки за мотузкою, але та навіть не відчинила йому дверей, та й він не мав певності, чи це саме той будинок. Проте тепер він був певен: якщо вони не впіймають свиню, то ніколи не потраплять додому. Він знав, що в нього знову піднялася температура, але справа була не в ній. Усе тепер залежало від свині. Колись давно, ще в дитинстві, Тернер намагався переконати себе, що запобігти раптовій маминій смерті ненаступанням на щілини між плитками тротуару біля шкільного майданчика — це дурниця. Проте він ніколи не наступав на них, і мама не померла.

В міру того як вони наближалися вулицею, свиня весь час відступала настільки, щоб вони не могли її схопити.

— До сраки з такою роботою, — лаявся Нетл. — Нічого в нас не вийде.

Вибору, однак, у них не було. Біля поваленого телеграфного стовпа Тернер відрізав шмат дроту й зробив петлю. Вони гнали свиню вздовж вулиці на околиці містечка, де перед будинками були невеличкі палісаднички, оточені огорожею. По дорозі вони відчиняли всі хвіртки по обидва боки вулиці. Потім, обійшовши свиню вузенькою паралельною вуличкою, вийшли попереду й погнали скотину назад. Як і слід було чекати, вона невдовзі увійшла в якийсь палісадник і почала рити там землю. Тернер зачинив хвіртку й, перегнувшись через огорожу, накинув петлю свині на голову.

Залишки сил у них пішли на те, щоб дотягти роху, яка відчайдушно кувікала, додому. На щастя, Нетл пам’ятав будинок. Коли свиню нарешті замкнули в маленькому свинарнику за домом, стара жінка винесла два кам’яних глеки з водою. Уважно дивилася, як вони блаженно стояли в її маленькому задньому дворі біля кухонних дверей і пили. І хоча животи вже мало не лускали, роти просили ще, тож вони продовжували пити. Потім жінка винесла мило, рушники і дві емальовані миски, щоб помитися. Від Тернерового гарячого обличчя вода в мисці стала іржаво-коричневою. Струпи засохлої крові, що вкривали всю верхню губу, зійшли повністю. Помившись, він відчув у повітрі навкруг якусь приємну легкість, яка, наче шовк, пестила його шкіру і проникала в ніздрі. Брудну воду вони обережно вилили на клумбу ротиків, про які Нетл сказав, що вони нагадують йому садочок його батьків. Циганка наповнила водою їхні манірки й винесла кожному по літровій пляшці вина, заткнутій корком, і по великому кільцю ковбаси, які вони тут же поховали в наплічники. Коли вони вже зібралися йти, вона ще щось згадала і повернулася в дім. Винесла їм два паперових пакетики, в яких лежали по півдесятка зацукрованих мигдалин.

Вони урочисто потисли одне одному руки.

— Ми все життя пам’ятатимемо вашу доброту, — сказав Тернер.

Вона кивнула і, наскільки він зрозумів, відповіла:

— Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас. — Обличчя її залишалося таким же суворим, і неможливо було сказати, чи то образа, чи жарт, а чи якийсь двозначний вислів. Може, вона думала, що вони не варті її доброти? Він незграбно позадкував, і незабаром вони вже йшли вулицею, і він перекладав її слова Нетлу. Капрал не мав жодних сумнівів.

— Вона живе одна, от і любить свою свиню. Тут усе ясно. Вона нам дуже вдячна. — Потім із підозрою запитав: — Ти нормально почуваєшся, начальник?

— Дякую, все чудово.

Розтерті пухирі на ногах боліли, вони кульгали в напрямку пляжу, маючи на думці розшукати Мейса й поділитися харчами й питвом. Нетл, однак, вважав, що оскільки це вони впіймали свиню, то цілком справедливо буде розпити зараз одну пляшку на двох. Його віра в Тернерову розсудливість була відновлена. Дорогою вони передавали пляшку з вином один одному. Навіть у густих сутінках видно було темну хмару над Дюнкерком. З протилежного боку вони тепер бачили спалахи гарматних залпів. Наступ на лінію оборони тривав по всьому периметру.

— Нещасні вилупки, сказав Нетл.

Тернер здогадався, що він говорить про солдатів, зібраних біля тимчасової канцелярії.

— Оборона довго не втримається, — сказав він.

— Нас просто зметуть.

— Тому краще потрапити завтра на корабель.

Тепер, коли спрага була втамована, на думці в них була вечеря. Тернер мріяв про тиху кімнату з квадратним столом, накритим зеленого лляною скатертиною, і щоб зі стелі звисала на шнурі французька фаянсова гасова лампа. А на дерев’яній дощечці розкладені хліб, сир, ковбаса, стоїть пляшка вина.

— Гадаєш, пляж справді найкраще місце для вечері? — запитав він.

— Нас там умить обдеруть, — погодився Нетл.

— Здається, я знаю, що нам потрібно.

Вони знову опинилися на вуличці за баром, якою тікали раніше. Роззирнувшись, помітили якісь постаті, що рухалися у напівтемряві на тлі останніх відблисків моря, а далеко за ними й трошки вбік — темнішу масу, можливо, натовпи людей на березі чи на траві між дюнами,