Гюстав Флобер - Виховання почуттів

До того ж він почав тужити за бульварами, а тут іще мати так напосідалася на нього, добродій Рок так улещував його і Луїзина любов була така сильна, що він не міг залишатися вдома довше, не освідчившись у коханні. Потрібно все зважити, здалеку ж обмірковувати буде краще.

Щоб виправдати свій від'їзд, Фредерік вигадав якусь історію і поїхав, кажучи всім і сам у те вірячи, що незабаром вернеться.

VI

Повернення в Париж не порадувало його; був кінець серпня, вечір; бульвари здавалися пустельними, перехожі прямували з похмурими обличчями, то тут, то там диміли казани з асфальтом, у багатьох будинках віконниці були наглухо позачинювані; він дістався до свого помешкання; на шпалерах лежав шар пороху; і коли Фредерік обідав у цілковитій самотності, його опанувало дивне почуття, ніби всі його покинули; раптом він подумав про мадмуазель Рок.

Думка про одруження вже не здавалась йому чимось неприпустимим. Вони подорожуватимуть, поїдуть в Італію, на Схід! І він уявив собі Луїзу: ось вона стоїть на пагорбі, милується краєвидом або, опершись йому на руку, роздивляється флорентійську галерею, зупиняється перед картинами. Скільки-то втіхи буде бачити, як це миле створіння розцвітає під сяйвом Мистецтва й Природи! Розставшись із своїм середовищем, вона досить скоро стане чудовою супутницею. До того ж його приваблювало й багатство пана Рока. Однак подібні наміри були йому й огидні, як певна слабкість, як щось принизливе.

Проте він рішуче постановив (хай там що!) перемінити своє життя, тобто не витрачати сердечного запалу на безплідні захоплення, і навіть вагався, чи виконувати доручення, яке дала йому Луїза. Треба було купити для неї в Жака Арну дві великі розфарбовані статуетки негрів, такі самі, як у префектурі Труа. Вона пам'ятала вензель фабриканта, і їй заманулося тільки таких статуеток. Фредерік не наважувався одвідати Арну, боячись, що як тільки переступить їхній поріг, у ньому прокинеться давня любов.

Ці думки не залишали його весь вечір; він уже лаштувався лягати в ліжко, як раптом увійшла жінка.

— Це я, — сміючись, мовила мадмуазель Ватназ. — Я від Розанетти.

Виходить, вони помирилися?

— Господи! Ну звичайно! Ви ж знаєте, що я не лихопомна. До того ж бідолашна Розанетта… Та надто довго розповідати.

Коротше кажучи, Капітанша хотіла його бачити; вона чекала відповіді на листа, що його послала з Парижа в Ножан; панні Ватназ не відомо, що вона там писала. Тоді Фредерік запитав, як мається Капітанша.

Тепер вона жила з людиною дуже багатою, російським князем Чернуковим, що наглянув її минулого літа під час кінних перегонів на Марсовому полі.

— Аж три екіпажі, верховий кінь, ліврейні слуги, грум в англійському строї, особняк за містом, ложа в Італійській опері і ще всяка всячина. Отаке-то, голубе мій!

І Ватназ, наче їй пішла на користь переміна в Розанеттиній долі, здавалася веселішою й цілком щасливою. Вона скинула рукавички й стала роздивлятися меблі та всілякі дрібнички. Немов антиквар, гостя складала їм справжню ціну. Йому слід би запитати її порад, і він дістав би їх дешевшим коштом. Вона хвалила його смак:

— Ах, як мило, надзвичайно! Ніхто краще не зможе! — Тоді, помітивши в алькові за узголів'ям двері: — Крізь них випускаєте жіночок, га?

І вона по-дружньому взяла його за підборіддя. Він здригнувся від дотику її довгих рук, і худорлявих, і ніжних. Рукави в неї були оздоблені мережкою, а ліф зеленої сукні обшитий позументом, як у гусара. Чорний тюлевий капелюшик із опущеними крисами прикривав чоло; з-під капелюшика блищали очі; волосся пахло пачулями. Кенкет, що стояв на круглому столику, освітлював її знизу, немов театральна рампа, і ще більше виділяв підборіддя; і раптом, споглядаючи цю негарну жінку, гнучку, немов пантера, Фредерік відчув непереможне бажання, напад тваринної хтивості.

Витягнувши з гаманця три квадратні папірці, вона солодкавим голосом запитала:

— Зволите взяти?

Це були три квитки на Дельмарів бенефіс.

— Що? На його бенефіс?

— Звичайно!

Мадмуазель Ватназ, нічого більше не пояснюючи, додала, що вона обожнює його більш ніж будь-коли. Актора, як вірити її словам, остаточно визнано за одну із «знаменитостей нашої доби». Це не той чи той персонаж, якого він зображує на сцені, він — самий геній Франції, Народ! У нього «гуманна душа, він збагнув таємницю Мистецтва». Щоб скоріше припинити оті похвали, Фредерік заплатив їй за три квитки.

— Там говорити про це у вас не буде потреби!.. О Господи, як пізно! Я мушу йти… Ох, я й забула сказати адресу: вулиця Гранд-Батальєр, чотирнадцять. — І, вже стоячи на порозі, додала: — Бувайте, чоловіче, котрого кохають!

«Хто кохає? — питав себе Фредерік. — Яка дивакувата особа!» І йому пригадалося, що якось Дюссардьє сказав про неї: «О, це не бозна-яка цяця!» — тим самим ніби натякаючи на якісь непристойні діла.

Другого дня він пішов до Капітанші. Мешкала вона в новому будинку; полотняні маркізи його виступали на вулицю. На кожній площадці сходів у стінах були дзеркала, перед вікнами — кошики з квітами, вздовж по східцях простелена полотняна доріжка, і той, хто входив знадвору, відчував тут приємну свіжість.

У Розанетти слугували й чоловіки — йому відчинив двері лакей у червоному жилеті. В передпокої, ніби в приймальні міністра, сиділи на лаві жінка та два чоловіки — мабуть, постачальники — й чекали. Ліворуч, крізь прочинені двері їдальні, було видно порожні пляшки на буфетах, серветки на спинках стільців, а рівнобіжно з їдальнею тягнулася галерея, де золочені кілки підтримували шпалери троянд. Унизу, в дворі, два служники, позакочувавши рукави, мили коляску. Їхні голоси долинали нагору, зливаючись із переривчастим стуком скребла об камінь.

Лакей вернувся, сказав: «Пані запрошують», — і провів Фредеріка через другий передпокій у велику вітальню, обтягнену жовтою парчею; по кутках були виті шнури, що з'єднувалися посередині стелі і неначе переходили в сплетені вервечки люстри. Минулої ночі тут, мабуть, бенкетували: на консолях і досі залишався сигарний попіл.

Нарешті він опинився ніби в будуарі, що його тьмяно освітлювали вікна з кольоровими шибками. Над дверима красувалися вирізані з дерева трилисники; за балюстрадою — три пурпурові матраци, що правили за диван, а на них валялася люлька платинового кальяну. Над каміном замість дзеркала була пірамідальна етажерка, а на її поличках — ціла колекція дивовиж: старовинний срібний годинник, застібки із самоцвітами, нефритові ґудзики, емалі, кумедні статуетки, візантійський образок Богоматері в ризі з позолоченого срібла — все це в золотистих сутінках зливалося з голубуватим килимом, з перламутровим відблиском табуретів, з рудуватими стінами, оббитими коричневою шкірою. По кутках на