Дарунок Корній - Щоденник Мавки

знайдеться робота, а отже, й морока. Ще важче було вмовити їх прийти на свято. Бо чутки про пихату вдачу князевича долітали в найвіддаленіші куточки. Батько благав їх, стоячи на колінах, мало не плакав, адже він пообіцяв сину. Пожаліли чаклунки старого. Тому й погодилися прийти на свято – можливо, їм удасться подарувати хлопцеві те, що врешті зробить його Людиною?

Мед лився на святі рікою, дорогі трунки в золочених келихах, у срібних тарелях пахли найекзотичніші наїдки та гори марципанів. Грала найліпша в князівстві музика, танцювали найталановитіші танцівниці, блазнювали найсмішніші у світі блазні, співали найвідоміші співаки, одяг гостей сяяв багатством та розкішшю, лунав веселий сміх найвродливіших панянок. І тільки князевич сидів сумний-невеселий, набундючений і зажурений. Йому було нудно. Він нетерпляче чекав миті, коли врешті озвуться чаклунки. Не прийшли ж бо вони на свято з порожніми руками? Не марно ж їх запрошено?

І от врешті чаклунки заговорили. У залі настала тиша.

Першою взяла слово наймолодша чаклунка. Вона подарувала хлопцеві дар зцілювати нужденних, тих, хто того найбільше потребує і прагне цього найдужче, тобто подарувала віру. Скривився князевич ображено, навіть не подякував за такий щедрий гостинець.

Друга чаклунка наділила юнака вмінням вертати надію, коли, здається, її назавжди втрачено, віднаходити давно втрачені речі, загублених людей. Розгнівався князевич і на цю чаклунку. Йому такі дари не потрібні. Того, чого він найбільше жадає, вони не здатні йому дати. Які вони після того чаклунки? Шарлатанки! Він почав глузувати з них та їхніх «непотрібних» дарів.

Єдине його прагнення – стати всемогутнім, щоб усі його бажання виконувалися, щоб усі йому скорялися та вірно служили. І та гордячка князівна з сусіднього князівства теж. Бо він ніколи нічого не забуває.

І тут підвелася найстарша та наймудріша чаклунка. Вона з жалістю та огидою дивилася на хлопця. Той, хто мав сліпу любов від батьків і виріс у ній, сам не умів любити.

– Хочеш бути всемогутнім? Що ж, ти ним станеш. Та тільки з поваги до князя! Це дуже простий і легкий дар, легший від надії, доступніший від віри, спокійніший від любові до ближнього, яку я хотіла тобі подарувати і яку ти щойно відкинув. Страшно уявити, чим може стати безкінечна влада в руках людини, яка не має в серці ні віри, ні надії, ні любові. Проте гаразд. Від сьогодні ти стаєш усемогутнім, – промовила печально чаклунка. – Тільки добре поміркуй, може, передумаєш?

Зареготав хлопець, він що дурень проміняти всемогутність на якусь там любов.

– А навіщо мені твої даремна віра, тупа надія чи блаженна любов? Без них дожив до двадцяти літ і далі проживу.

– Добре, тепер ти всемогутній.

Чаклунка поклала руку на голову князевича і він щез. На тому місті, де він тільки-но стояв, лежав маленький агатовий камінчик з діркою посередині – курячий бог. Здійнявся сильний вітер у залі, з’явилася курява. Вітер підхопив камінець і виніс із палацу крізь розчинене вікно. Куди? А хто його знає. Треба запитати у вітру.

Коли курява розвіялася – ні чаклунок, ні князевича, ні курячого бога в палаці не було.

Ось так, мій хороший. Така казка чи, може, й не казка. Те, що падає нам з неба, як дар долі, ми не дуже цінимо. Як там мудрий Сенека сказав: «Дурних доля волочить». То я дурна, дуже дурна, мій хороший… Гарних снів. Хай насниться барвиста казка тобі.

13. Щасливиця

Усе проходить, а любов – ніколи.

Григорій Сковорода

Ранок понеділка видався доволі теплим та сонячним. Олексій вийшов на подвір’я, вдихнув на повні груди росяної свіжості. Тиша… Анітелень. Він любив травневі ранки. Спокійні, прохолодні, неквапні. Вітру не було, навіть найменшого. Світ мляво прокидався. Олексію подобалося вставати рано, навіть раніше від сонця, від вітру, від думок.

Найліпший лікар – час, то правда. Він заліковує добре, та не виліковує. Бо досі болить, тупий біль усередині нікуди не дівся. Згадав, як тяжко давалося те лікування. Дуже довго щоночі йому снилася Мавка… Наполегливо пхалася у сни і не давала душі спокою. Ні-ні, вона не була войовничою. Зазвичай вона сідала на кухні за столом, брала до рук полотно та… Порола й шила щось, шила та порола. Він навіть пробував розмовляти з нею, але вона його не чула, захопившись роботою. А йому так кортіло, бодай у сні, торкнутися її волосся, уст, поцілувати очі. Та щось сковувало рухи, і він міг або дивитися на неї, або забратися геть з кухні, щоб не бачити її. Останнє було теж неможливо. Хай так, хай лишень так – але вона поруч. Ненавидів себе за цю слабкість, шпетив уранці, бо ніяк не міг позбутися мани.

Та біда була геть в іншому. Мавка – не мана. Вона – то вона.

Зрештою, змирився зі снами. Прийняв їх як буденність. Правду казав батько Дніпро: треба чекати. Тепер знає чого. Чекати, коли врешті звикнеш жити без неї і жити з пам’яттю про неї. Так, напевно, каліка не відразу звикає жити без руки чи без ноги. Час від часу турбує його фантомний біль… І Олексія він турбував. Тож мусив прийняти се або здуріти. Прийняв, звикся, і життя враз повернулося у звичну колію, з єдиною відмінністю – вів літочислення після Мавки.

Три роки минуло, спливло. І ось вона майже перестала снитися. А цієї ночі раптом намарилася.

Олексій сів під дубом, запалив люльку. Мавка – дивна жінка, його жінка, яка з’явилася тоді, коли не просив. «Людина планує, а пан Бог керує» – так каже мудрий народ. Мусив прийняти се керування, відразу пустив жінку у своє серце.

А вона?

Вийняла душу та не повернула? Та ні… Усе набагато простіше.

Вона лишень жінка. І вона прагне щастя. Чи хотіла б стати щасливою поруч з ним? Напевне так… Того він ніколи не дізнається. Бо великий світ затісний для Мамая і завеликий для Олексія.

Магдалена у великому світі зараз має все – вона успішна, щаслива… без нього. Звідки він знає, що щаслива? Він то бачив на власні очі – нещасна жінка не може мати такий приголомшливий вигляд. Він вертався до Львова, щоб подивитися на неї, переконатися в протилежному не раз, і не два, і не три. За тих три роки, ох, і наїздився до Львова. І щоразу почувався зуроченим… Аж поки не намалював картину. Усміхнена Мавка. Цей портрет зараз висить у нього над ліжком. Уже не сумні очі. Щаслива, та не його Мавка…

Трохи відпустило. Бо хіба він