Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

було б мені. Я спокійно вислухала цей сумбур. Однак моє серце миттю стало важким, як камінь. Отже, з дорослою жінкою. Як виявилося, ми її знаємо.

— Кусум! — відразу здогадалась моя мама.

Аладдин кивнув. Але імені дружини не вимовив. Спробував пояснити:

— Вона — мати мого друга. Двічі була заміжньою. Ця жінка старша за мене, як у книзі про пророка Мухаммеда. Я ходив до них у дім. Те, що Кусум закохана в мене, — моя провина! А її син повторює про тебе. Говорить — буде живий, прийде по тебе! Виходить некрасиво! Нечесно! Кусум релігійна! На думку спільних знайомих, наш шлюб — перевірка віри!

Я твердо відповіла:

— Після таких дій ти мене не побачиш! Чужий чоловік нам у домі не потрібний!

Мама осадила мене:

— У цей страшний час про нього дбатимуть! Ти мусиш зрозуміти: у нього в дитинстві був інтернат, голод, холод. Нарешті з’явиться родина. Не думай про себе. Думай про нього!

Царівна

03.12.

Бомби скидають літаки. Уже сорок хвилин! Лежимо з бабусями Ніною та Стасею в нашій ніші, на підлозі. Бомбардування з раннього ранку. Нам не дають перепочинку.

Сьогодні день народження Альонки. Я думаю про неї. Де вона? Поневіряється по глибинках Росії. Але хоч не тут, де всюди смерть.

Я лежу з подушкою на голові від можливих осколків і пишу. Мені важко дихати — так болить моя душа. Місто бомбардують із 08.00.

Патошка-Будур

04.12.

Бомбардувань мало. Більше б’ють по наших будинках із гармат. З’явилися бойовики. Скромні хлопці-селяни.

Російською мовою говорять з акцентом. До бабусь постукали, питають:

— Дасте мило? Не хочемо самі лазити.

Представились. Вони — з Наурського полку. Ходитимуть до нашого двору по воду, до пожежних колодязів. Облаштувались у будинку Інституту, за пустирем. Сказали, що тут прикривають вивезення поранених. Бойовики притягли легку гармату. Поставили її біля нашого під’їзду. Стрельнули! Усі жінки і я з мамою зібрались і групою, без чоловіків, підійшли до них. Попрохали:

— Ідіть звідси! Через вас наші будинки розіб’ють. Ви в повітря стріляєте, між будинками, а у відповідь — прицільний вогонь. Із гармат! Чи бомби. По наших будинках! У нас старі, хворі й діти!

Бойовики зрозуміли. Сказали:

— Підійдіть до командира. Ми самі не вирішуємо.

Усі дружно пішли. Командир дозволив їм відійти від наших будинків. А бойовики пообіцяли:

— Розрядимо гармату й підемо. Заряджену тягти не можна!

Пішли. Усього їх було п’ятеро-семеро. В інші дні ми бачили, як ці хлопці тягають свою гармату-іграшку з місця на місце. По покинутих садах, по пустирю. Вони вдавали, що їх багато. Викликали вогонь на себе. Стріляли в порожнє небо, задерши дуло своєї міні-гармати перпендикулярно до землі. Пояснили мешканцям:

— Гармата бере 7–8 кілометрів. Ми нікого не дістаємо.

У ніч на сьогодні мені снилася загибла сусідка Раїса. У неї на чолі стрічка. На стрічці арабські літери. Текст: «Нема Бога, крім Аллаха». Вона усміхнулася, сказала:

— Війна скінчиться. Ти залишишся серед живих.

Сьогодні осколок у правій нозі заважає. Він рухається. Ріже зсередини. Страшний біль. Я молюсь. Щодня! Прошу, щоб ні з ким, кого я знаю, нічого поганого не сталося.

Будур

08.12.

Учора, поки мама була на кухні, ми поцілувались. Я щаслива! Я — помру щасливою!

Мама увійшла, а Аладдин стояв на колінах біля дивана. Він прохав пробачення, повторював, що любить мене. Мама відразу дала йому запотиличник і сказала:

— Я довіряю тобі і твоїй вірі. Не підводь сам себе!

Він кинувся до мами обійматись і кілька разів повторив:

— Я дурень!

Несподівано Аладдин уткнувся заплаканим обличчям у її плече.

— Зовсім дурний, — пожартувала мама й погладила його по волоссю. — Стрепенись, синку! Час усе розподілить. Розставить по кутках. Дякую тобі! Тільки не збивай мою дівчинку з пуття! Не ображайся, але я рада, що все саме так вийшло. Ти зробив правильний вибір, нині їй тільки 14 років.

Мама вискочила в кухню, щоб не плакати при ньому.

— Діти! Мийте руки! Я їсти вам несу, — бадьоро, майже звичайним голосом гукнула вона звідтіля.

Ми всі сіли вечеряти традиційними варениками з травою. Потім мама вляглася на ліжку і вдавала, що спить. А ми проговорили всю ніч! Аладдин узяв мене за руку. Він цілував мої пальці. Аладдин кілька разів сказав, що кохає мене. Він гукнув мою маму. Повторив їй своє зізнання. Виправдовувався, казав, що одружився, щоб мене зберегти. Обіцяв, що в разі моєї згоди стати його дружиною він знайде причину — розлучиться! Аладдин був ласкавим і ніжним! Мій любий Аладдин.

Царівна Будур

13.12.

Немає тепла. Газу давно немає. Лютий холод. Руки червоні від холоду, і пальці не слухаються, коли пишеш.

Забіг метушливий Джин. Відразу попередив:

— Я на кілька хвилин.

Зізнався, що не розуміє Аладдина, його вчинків. Сказав, що на трасі його чекає машина. Він спробує зараз виїхати в біженці.

— До другої години дня мораторій! Не буде обстрілів! Не буде бомбових ударів! Це останній шанс вийти з міста! Тому я заїхав. Я хочу забрати тебе з собою! — звернувся Джин до мене. — Ти згодна? Я поселю тебе у своєї мами!

Я не посміла. Тоді Джин пообіцяв — він обов’язково напише! Через людей або поштою (коли ця пошта буде?) він надішле звістку про себе й про Аладдина. Постарається приїхати! Джин підтвердив, що Аладдин одружився. Повідомив, що Кусум — 40 років! Аладдинові — 23 роки. І додав, що його друг народився 24 вересня.

— Сьогодні, ймовірно, з ночі розпочнеться штурм міста! — повторював Джин. — Їдьмо!

Я відмовилася ще раз. Ми попрощалися як справжні друзі.

Я сіла в нішу. Робитиму записи в щоденник, поки жива. Бережи, Аллаху, Аладдина! Моїх друзів! Старих і дітей, які залишаться в місті!

Я вчуся правильно тримати Уразу. Правда, у нас і так їжі немає. Але під обстрілом або під бомбардуванням чи буде можливо вночі перекусити?

Царівна Будур

15.12.

Сьогодні зранку наші сусіди показали справжнє своє обличчя.

Вони злякалися! Не захистили собаку Лайду. Дворового друга дітей Сулеймана.

У собаку стріляли чеченці у формі бойовиків. Чоловіки з нашого будинку сахнулися вбік. Не мовили ані слова. Поряд, коло їхніх ніг, нищили живу істоту! Вони мовчали! Це Сулейман, він собаку Лайду годував. З нею постійно гралися його син і дочка. Дядько Султан і старий Ніколай, той, що живе з паралізованою матір’ю. Заступилася моя мама. Сказала, що так чинять жорстокі діти, а не чоловіки на війні! Бойовики навели на неї пістолет. Мама не зрушила з місця. Каже їм: