Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

нього, граєш із ним. Меч призначення має два леза. Одним є ти. Іншим… є смерть? Але це ми помираємо, помираємо через тебе. Тебе смерть не може дістати, тож вона задовольняється нами. Смерть іде за твоєю спиною, Білий Вовче. Але це інші помирають. Через тебе. Пам’ятаєш мене?

— Ка… Каланте!

— Ти можеш його врятувати. — Голос Ейтне з-за завіси диму. — Можеш його врятувати, Дитино Старшої Крові. До того як він зануриться у ніщо, яке він так уподобав. У чорний безкінечний ліс.

Очі, зелені, наче трава навесні. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.

Він не бачив уже нічого, летів у прірву, у пустку, у темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне:

— Тож нехай так станеться.

VII

— Ґеральте! Прокинься! Прокинься, прошу!

Він розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чітким краєм, угорі, над верхівками дерев, за каламутною заслоною вранішньої імли. Лежав він на мокрому губчастому мосі, твердий корінь муляв йому в спину.

Цірі стояла перед ним на колінах, шарпаючи за полу куртки.

— Зараза… — Він відкашлявся, роззирнувся. — Де це я? Як я тут опинився?

— Не знаю, — сказала вона. — Я прокинулася мить тому, тут, поряд із тобою, страшненько задубла. Не пам’ятаю, як… Знаєш що? Це чари!

— Напевне ти маєш рацію. — Він усівся, витрусив соснові голки з-за коміру. — Напевне ти маєш рацію, Цірі. Вода Брокілону, холера… Здається, дріади повеселилися за наш кошт.

Він устав, підняв свій меч, що лежав поряд, перекинув пояс через плечі.

— Цірі?

— Ага?

— Ти також повеселилася за мій кошт.

— Я?

— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цінтри. Ти знала від самого початку, хто я такий?

— Ні, — почервоніла вона. — Не з початку. Ти відчарував мого тата, правда?

— Неправда, — похитав він головою. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я тільки допоміг.

— Але няня казала… Казала, що я призначена. Бо я — Несподіванка. Дитя Несподіванка. Ґеральте?

— Цірі, — він подивився на неї, похитуючи головою і посміхаючись, — повір мені, ти найбільша несподіванка, яка могла мене спіткати.

— Ха! — Обличчя дівчинки проясніло. — Це правда! Я призначена. Няня казала, що прийде відьмак, у якого буде біле волосся, й забере мене. А бабця верещала… А, що там! Куди ти мене забереш, скажи?

— Додому. До Цінтри.

— Ах… А я подумала, що…

— Подумаєш дорогою. Ходімо, Цірі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце.

— Я не боюся!

— Але я боюся.

— Бабця говорила, що відьмаки нічого не бояться.

— Бабця перебільшує. Ходімо, Цірі. Аби я ще знав, де ми…

Він глянув на сонце.

— Ну, ризикнемо… Підемо туди.

— Ні. — Цірі зморщила ніс, вказала в протилежному напрямку. — Туди.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — знизала вона плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось там… Не знаю.

«Дочка Паветти, — подумав він. — Дитя… Дитя Старшої Крові? Можливо, щось унаслідувала від матері».

— Цірі. — Він розв’язав сорочку, витягнув медальйон. — Торкнися його.

— Ох, — відкрила вона рот. — Але страшенний вовк. Ото в нього ікла.

— Торкнися.

— Йой!!!

Відьмак посміхнувся. Він також відчув різке тремтіння медальйону, різку хвилю, що пробігла срібним ланцюжком.

— Він ворухнувся! — зітхнула Цірі. — Ворухнувся!

— Знаю. Ідемо, Цірі. Веди.

— Це чари, правда?

— Авжеж.

Було так, як він і передбачав. Дівчинка відчула напрям. Яким чином — не знав. Але швидко, швидше, аніж він очікував, вийшли вони на дорогу, на вилоподібне, потрійне розгалуження. Це був кордон Брокілону — принаймні, для людей. Ейтне, як він пам’ятав, цього не визнавала.

Цірі закусила губу, зморщила ніс, завагалася, дивлячись на перехрестя, на піщані вибоїсті дороги, вибиті копитами й колесами возів. Але Ґеральт уже знав, де вони є, не мав і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив шляхом, що вів на схід, до Брюґґе.

Цірі, усе ще наморщена, поглядала на західну дорогу.

— Туди — до замку Настроґ, — покепкував він. — Ти за Кістріном скучила?

Дівчинка забурчала, пішла за ним слухняно, але ще кілька разів оглядалася.

— У чому річ, Цірі?

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Але це поганий шлях, Ґеральте.

— Чому? Ми йдемо до Брюґґе, до короля Венцлава, який живе в красивому замку. Викупаємося у лазні, виспимося на ліжку із периною…

— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана.

— Факт, я бачив і кращі. Припини крутити носом, Цірі. Йдемо, жвавіше.

Вони минули різкий поворот. І виявилося, що Цірі мала рацію.

Обступили їх раптово, швидко, з усіх боків. Люди у високих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із жовто-чорною шахівницею Вердена на грудях. Оточили їх, але жоден не наблизився і не торкнувся зброї.

— Звідки й куди це ви? — гарикнув кремезний чолов’яга у витертій зеленій одежині, встаючи перед Ґеральтом на широко розставлених кривих ногах. Обличчя мав темне й зморщене, наче сушена сливка. Лук і стріли з білим пір’ям стирчали в нього з-за спини, високо над головою.

— З Випалок, — невимушено збрехав відьмак, зі значенням стискаючи ручку Цірі. — Повертаюся до себе, у Брюґґе. А що?

— Королівська служба, — сказав темноволосий трохи ґречніше, наче тільки тепер помітивши меч за спиною Ґеральта. — Ми…

— Давай-но його сюди, Юнґхансе! — крикнув хтось, хто стояв далі на дорозі. Солдатня розступилася.

— Не дивися, Цірі, — швидко сказав Ґеральт. — Відвернися. Не дивися.

На дорозі лежало звалене дерево, що блокувало проїзд плутаниною коренів. Надрубана й зламана частина стовбура біліла в придорожніх хащах довгими променями трісок. Перед деревом стояв віз, накритий полотнищем, що приховував вантаж. Малі кошлаті коні лежали на землі, заплутані в дишла й віжки, нашпиговані стрілами, вишкіривши жовті зуби. Один ще жив, важко хрипів, кидався.

Були там також і люди, які лежали в темних пасмах крові, що просякнула пил, перевішувалися через борти возу, корчилися біля коліс.

З-поміж згромаджених навколо воза озброєних людей вийшло поволі двоє, потім долучився до них третій. Інші — було їх десь із десяток — стояли нерухомо, тримали коней.

— Що тут трапилося? — запитав відьмак, стаючи так, аби заслонити від очей Цірі картину різанини.

Косоокий чоловік у короткій кольчузі й у високих чоботах допитливо подивився на нього, із хрускотом потер заросле підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий і блискучий шкіряний манжет, який носили лучники.

— Напад, — сказав коротко. — Вибили купців лісові мавки. А ми тут слідство ведемо.

— Мавки? Напали на купців?

— Ти ж бачиш, — вказав рукою косоокий. — Набиті стрілами, наче їжаки. На гостинцю! Нахабнішають лісові відьми. Уже не тільки в ліс не можна увійти, уже навіть шляхом уздовж лісу не можна.

— А ви, — примружився відьмак, — хто такі?

— Еврилова дружина. Із настрозьких десяток. Під бароном