Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

аміни, на мить замислився, обираючи препарат. Зробив собі рятівну ін’єкцію норепінефрину. Треба було лягти під крапельницю, але часу було зовсім обмаль, і, заледве відчувши щось схоже на полегшення, Юрій супроти волі глянув на годинник. У нього лишалося трохи більше шістнадцяти годин. І він не мав ані найменшого сумніву — час летітиме набагато швидше, ніж зазвичай. Напади стануть сильнішими і тривалішими, без сумніву, серцебиття сягне й 300 ударів на хвилину…

Тільки б усе встигнути.

Нестерпно схотілося запалити цигарку. Та Юрій розумів — зараз це може його вбити. Зробивши над собою зусилля, зіжмакав почату пачку, котру вихопив із кишені, й пожбурив її в кошик для сміття. Натомість приготував ще кілька ін’єкцій із норепінефрином, сховав їх до кишені, потому відчинив потаємний сейф, замаскований під нанокристалічний екран, дістав звідти пластикову теку і рушив до апартаментів Ештон.

Дорогою йому трапилося кілька репортерів, що прагнули зробити з ним ексклюзивне інтерв’ю, але Юрій у своїй звичній манері відіслав їх подалі й залишив медичний блок. Слід було поспішати, власники корпорації, без сумніву, вже отямилися і незабаром вживуть рішучих заходів: оточать клініку, а як вибереться, — пустять по його сліду натренованих мисливців. Щоправда, їх може випередити убивця, ім’я котрого, необачно зраджене Анжелікою, досі горіло й пекло Юрієві вогнем. І його варто було остерігатися набагато більше.

Побачивши Ештон, він на мить забув про все на світі. Вона нерухомо стояла на тлі завішеного важкими портьєрами вікна, крізь яке він колись пробирався до її апартаментів, і знову чекала на нього. Зачувши, як рипнули двері, різко озирнулася.

Усе зрозуміла без слів.

— Збирай речі, — озвався Юрій і простягнув їй теку, яка довго чекала свого часу в потаємному сейфі його кабінету. — Тут квиток на літак, паспорт із твоїм новим вигаданим ім’ям, адреси і кредитні картки. Гроші краще знімати в Румунії, на території України кредитки не діють. У Бухаресті на тебе чекатиме фургон, котрим ти дістанешся Карпат. Забереш доньку й розпочнеш нове життя. Там тебе ніхто не шукатиме, я про це подбаю. Я… дарую тобі найдорожче, що коли-небудь мав, — свою країну. Зараз там не дуже безпечно, та все ж краще, аніж незабаром стане тут… Я вірю, ти зможеш полюбити її. Тому що я тебе — зміг.

Він врешті сказав їй. Ештон наблизилась до нього, торкнулась його руки:

— Ми разом поїдемо. І разом розпочнемо нове життя.

Він напружено мовчав, притискаючи її до себе.

— Юрію?.. — Ештон вибралася з його обіймів, відступила на крок, глянула в очі, вмить насторожилася.

— За півтори години твій літак, — усе, на що спромігся.

— Я нікуди не полечу без тебе! Як ти міг навіть на хвилину уявити собі, що я це зроблю?! Відповідай!..

Юрій опустив очі. Насправді в його кишені був такий самий квиток і паспорт на чуже ім’я, але скористатися ними він не міг.

— Мене не пустять на літак. Я «дарувальник».

Ештон не зводила з нього вражених, розширених од відчаю очей. Тільки не це. Вона знала, що таймери «дарувальників» були першим, що ретельно перевірялося найновішими електронними сканерами на всіх кордонах і летовищах світу. Із таймером людина ставала невиїзною, гарантовано опинялася в пастці, стовідсотково віддавала тіло.

— Невже… невже нічого не можна зробити?..

Він лише сумно всміхнувся.

— Я спробую, — хоч розумів: навряд чи що вийде. Юрій сам брав участь у розробці останньої моделі таких таймерів, тож добре знав — його неможливо зупинити, від нього неможливо сховатися, переселитися, «втекти» до іншого тіла. Ставили його з допомогою ін’єкції уповільненої дії. Коли час спливав, таймер зупинявся і вивільняв у кров «дарувальника» смертельну дозу «техаського коктейлю». Навіть якщо Юрій опиратиметься, шансів вижити у нього не було — за мить пентотал натрію занурить його в глибокий сон, павулон спаралізує мускульну систему, а всемогутній хлорид калію зупинить роботу серцевого м’яза. І то неправда, що йому не болітиме, — той сон оманливий, Юрій просто не зможе поворухнутися чи сказати про біль, зате кожен його нерв зайдеться в несамовитій агонії, щойно венами й артеріями заструменить отрута. І тоді йому видасться, що його серце роздирають зсередини. Однак помре він не від раптової зупинки серця. Його вб’є больовий шок. А на місце пригоди за «джипіаресом» примчать «рятувальники» на фірмовому фургоні корпорації «ТІЛО™» і професійно висадять двері, щоб забрати тіло «дарувальника» для наступних трансплантацій…

Утім, Ештон необов’язково знати про таке, в її синіх, темно-волошкових очах досі жила надія, котрої Юрій не мав права відбирати.

— Обіцяй, що повернешся до мене, — ледь чутно попрохала вона. — Понад усе я хочу бути з тобою. І знаю, ти хочеш цього так само, як і я…

Він хотів цього навіть сильніше. Півжиття віддав би, аби решту своїх днів провести з цією жінкою.

— Обіцяю, що зроблю все, аби повернутися, — але більшого загадувати не смів. Нарешті йому по-справжньому, жагуче і відчайдушно схотілося жити, однак іще ніколи його шанси на порятунок не були настільки мізерними.

Клініку вони залишили на кремовому лімузині Анжеліки Феллон, що безбожно приваблював увагу й водночас відвертав підозри дорожніх патрулів. Щойно за лімузином опустилася важезна кована брама, весь маєток здригнувся й вибухнув вогнем. Юрій не лишив і каменя на камені від клініки «ТІЛО™», як і сказав.

Кожен, хто лишився всередині, загинув майже миттєво і безболісно. Це дало втікачам трохи часу — доки вони рахуватимуться серед убитих, можна було не боятися переслідувачів. Коли ж рятувальники ліквідують пожежу, а судмедексперти встановлять особи загиблих, шукати вже не буде кого.

Дорогою на летовище вони заїхали до непримітного готельчика в передмісті, аби забрати маленьку Іванку. І Ештон вкотре здивувала Юрія — дитину їм винесли Макс та Лео — одностатеве подружжя, що не викликало в нього нічого, окрім туманно-незбагненних підозр. Як завжди, хлопці були в доброму гуморі, привітно усміхалися, жартували. Схоже, вони допомагали їй від початку. На відміну від Юрія, вона все ще вірила в людей, і та довіра верталася їй у відповідь. Подумки він дав собі обіцянку: якщо виживе, теж спробує стати таким.

Слід було змінити машину. Роззирнувшись у дворі готелю, Юрій хотів було вкрасти чорний позашляховик когось із постояльців, але Макс та Лео зголосилися дати свою машину і навіть виявили бажання супроводжувати їх на летовище. Тож на парковку неподалік терміналів вони заїхали на стрімкій жовтогарячій «ламборджині», щоправда, цього разу із піднятим верхом. Юрій намірився вийти з машини, щоб попрощатися з Ештон й посадити її на літак, однак Лео зупинив його:

— Не ризикуй, друже, хай краще Макс.

Чорнявий