Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

вона дає плоть усім плодам, вона є не самим плодом у матеріальному вимірі, а витонченістю й красою плода».

Алма нічого не розуміла. Її дратували його слова. Через них вона нізащо б не перестала їсти, вчитися чи розмовляти, і зроду б не відмовилася від тілесних утіх і не жила на одному сонячному світлі й дощовій воді. Достоту навпаки: праці Бьоме викликали в неї охоту повернутися до свого мікроскопа, до моху, до спокою, яким віє від усього реального й відчутного на дотик. Чому людей на кшталт Якоба Бьоме не задовольняє сам лише матеріальний світ? Невже їм не видається дивовижним те, що можна бачити, чого можна торкатися, чия реальність не викликає сумніву?

«Справжнє життя витримає вогонь, — писав Бьоме, — а тоді чудеса захоплюватимуть вас одне за другим».

Його тексти, безперечно, захопили увагу Алми, але не викликали в неї запалу. І розуміння теж. Прочитавши Бьоме, вона взялася за інші праці з книгозбірні Білого Акру — запилені трактати на перетині ботаніки й богослов’я. Вона була налаштована скептично й, водночас, виклично. Перегорнула всі праці старих теологів і химерних, давно померлих чаклунів. Уважно перечитала Альберта Великого. Старанно дослідила все, що монахи понаписували чотириста років тому про мандрагору та єдинорогів. Їхні наукові аргументи немилосердно кульгали. У їхній логіці зяяли такі діри, що аж відчувалося, як крізь них дмуть вітри. У минулому вірили в такі дивовижі: що кажани належать до птахів, лелеки зимують під водою, комарі плодяться в росі, гуси вилуплюються з морських жолудів, а морські жолуді ростуть на деревах. Як історичний матеріал — досить цікаво, але нащо таке величати, Алма не розуміла. Чим середньовічні вчення привабили Емброза? То була, безперечно, захоплива стежка, от тільки встелена помилками.

Однієї задушливої ночі наприкінці липня Алма сиділа в бібліотеці, поставивши біля себе лампу й начепивши на кінчик носа окуляри, й гортала примірник «Arboretum sacrum», датований XVII століттям — його автор, як і Бьоме, намагався відчитати священні послання в усіх згаданих у Біблії рослинах — коли до кімнати зайшов Емброз. Побачивши його, Алма аж здригнулася, тоді як він аніскілечки не здивувався. Скоріше навпаки: він був, схоже, стурбований через неї. Емброз сів поруч із Алмою за довгим столом посередині просторої бібліотеки. На ньому була звичайна одежа. Він або перевдягнувся з нічної сорочки з поваги до Алми, або взагалі ще не лягав спати.

— Ти вже пару ночей поспіль не спиш, моя дорога Алмо. Так не можна, — сказав він.

— Я користаю з нічної тиші, щоб проводити дослідження, — відповіла вона. — Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

Він глянув на корінці старих фоліантів, розгорнутих на столі.

— Але ж ти не читаєш про мох, — тихо зауважив він. — Чим тебе все це зацікавило?

Їй було важко збрехати Емброзу. Алма взагалі не вміла обманювати, а дурити таку людину, як він, їй тим паче не хотілося.

— Я не можу дати ради твоїй історії, — зізналася вона. — І шукаю відповідь у цих книжках.

Він кивнув, але змовчав у відповідь.

— Я почала з Бьоме, — продовжувала Алма, — який виявився для мене китайською грамотою, а тепер перейшла до… всіх решту.

— Я завдав тобі клопоту своєю історією. Я боявся, що так може статися. Не треба було нічого казати.

— Ні, Емброзе. Ми з тобою найближчі приятелі. Ти завжди можеш мені довіритися. І навіть час від часу потурбувати. Для мене була велика честь вислухати твої зізнання. Мені дуже кортить краще зрозуміти тебе, але, на жаль, мені це не до снаги.

— І що ж ці книжки розповіли тобі про мене?

— Нічого, — відповіла Алма.

Вона не стрималася й розсміялася — Емброз і собі засміявся. Вона почувалася виснаженою. Він теж виглядав втомленим.

— Тоді чому ти не запитаєш мене?

— Бо не хочу тебе сердити.

— Тобі ніколи не вдасться мене розсердити.

— Але мене дратують помилки в цих книжках, Емброзе. Дивно, що вони не дратують тебе. Бьоме постійно перестрибує з одного на інше, суперечить сам собі, збивається з думки. Таке враження, що він хоче, відштовхнувшись від власних аргументів, застрибнути просто на небеса, але його логіка хибна.

Вона сягнула по книжку, розгорнула.

— Ось, до прикладу, в цьому розділі він намагається відшукати ключі до Господніх таємниць усередині рослин, про які згадує Біблія, — але що з того, якщо його свідчення попросту помилкові? Він витрачає цілий розділ на тлумачення «польових лілей», згаданих у Євангелії від Матвія, розбирає кожнісіньку літеру в слові «лілеї», шукає в його складах одкровення… Але ж, Емброзе, сама фраза «польові лілеї» неправильно перекладена. У Нагірній проповіді Христос ніяк не міг говорити про лілеї. У Палестині ростуть лише два види лілей — і обидва надзвичайно рідкісні. Вони не могли вкрити собою ціле поле.

Пересічним людям вони були незнайомі. Звертаючись до простолюду, Христос, скоріше, згадав би про якусь всюдисущу квітку, щоб слухачі зрозуміли його метафору. З цієї причини Христос, найімовірніше, говорив про польові анемони, можливо, Anemone coronaria — хоч це й невідомо напевне…

Алма замовкла. Її слова звучали безглуздо, мов якесь повчання.

Емброз знову засміявся.

— З тебе вийшов би прекрасний поет, люба Алмо! Я б із радістю прочитав твій переклад Святого Євангелія: «Погляньте на польові лілеї; як зростають вони, не працюють, ані не прядуть — хоча, скоріш за все, тут ідеться не про лілеї, а про Anemone coronaria, хоч це й невідомо напевне, та попри це, ми всі можемо погодитися з тим, що вони ні не працюють, ні не прядуть». Оце так вийшов би гімн! Як би він зазвучав під церковним склепінням! Мені б дуже хотілося почути, як його заспівала б паства. Цікаво, Алмо, раз уже про це зайшла мова, а що ти думаєш про вавилонські верби, на які євреї повісили свої ліри й заплакали?

— Ну от, тепер ти кепкуєш із мене, — сказала Алма, його слова зачепили й, водночас, потішили її самолюбство. — Але зважаючи на місцевість, йшлося, напевно, про тополі.

— А яблуко Адама і Єви? — запитав він.

Вона чулася по-дурному, але зупинитися не могла.

— Абрикос або айва, — відповіла. — Мабуть, абрикос, бо айва не така солодка, щоб спокусити молоду жінку. Так чи так, але точно не яблуко. Бо на Святій Землі не ростуть яблуні, Емброзе, а дерево в Едемському саду мало сріблясті листочки й створювало приємний затінок, що дуже схоже на більшість сортів абрикоса… Тому, коли Якоб Бьоме пише про яблука, Бога і Едемський сад…

Тепер Емброз так реготав, що аж мусив витирати сльози з очей.

— Моя дорога міс Віттекер, —