Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

— За чим же ти сумуєш? — запитала Алма.

— За чистотою, — сказав він, — і цілісністю.

Алма задумалася над його словами, сповнена смутку (і водночас неприємного відчуття, що в неї відібрали щось прекрасне). Вона не знала, як утішити Емброза, хоч він і не просив про втіху. Він божевільний? Та ні, не схоже. Їй подумалось, що до певної міри вона гордиться тим, що він довірив їй свої таємниці. Але які ж вони моторошні! Як їх правильно сприйняти? Вона ніколи не бачила ангелів, не споглядала таємного кольору Господнього гніву, не кидалася в вогонь. Їй навіть не було до кінця зрозуміло, що він мав на увазі — «кинутись у вогонь»? Як це робиться? І навіщо?

— Що ти тепер збираєшся робити? — запитала вона. І вимовляючи ці слова, проклинала свій недалекий, приземлений розум, який мислив категоріями буденної діяльності: чоловік тільки що розповів тобі про ангелів, а ти питаєш його про якісь плани.

Проте Емброз усміхнувся.

— Я мрію про спокійне життя, але не впевнений, що заслужив на нього. Дякую, що ви прихистили мене в своїй оселі. Мені страшенно подобається Білий Акр. Тут для мене рай — принаймні кращого раю на землі годі уявити. Я вже наситився світом і хочу спокою. Захоплююся твоїм батьком, який не засуджує мене й дозволив мені залишитися. Тішуся, що маю роботу, яка займає мій час і приносить задоволення. І щиро дякую тобі за товариство. Скажу чесно — я почувався самотнім ще з 1828 року — відколи мої друзі витягнули мене зі снігової кучугури й повернули на світ Божий. Після всього побаченого й через те, що більше побачити мені не вдасться, я завжди почуваюся самотнім. Але, по-моєму, в твоєму товаристві я не такий одинокий, як завжди.

Алмі аж сльози до очей підступили, коли вона це почула. Вона задумалася, що сказати у відповідь. Емброз так легко ділився з нею своїми таємницями, а вона не розповіла йому жодної. Він сміливо відкривав їй своє серце. І хоч його зізнання лякали, відповідь її теж мала бути смілива.

— Ти теж рятуєш мене від самотності, — сказала Алма.

Їй було важко в цьому зізнатися. Забракло духу подивитися йому в вічі, але принаймні голос не затремтів.

— Я й подумати про таке не міг, дорога Алмо, — лагідно відповів Емброз. — Ти завжди така сильна й рішуча.

— У кожного є свої слабкості, — відповіла Алма.

Вони повернулися до Білого Акру, до звичного й приємного повсякденного життя, проте Алма постійно поверталася думками до щойно почутого. Коли Емброз зосереджено працював — малював орхідею чи готував поверхню каменя для літографії — вона часом спостерігала за ним, шукаючи ознак хворого чи підлого розуму. Але ніяких прикмет не помічала. Якщо він і страждав від зорових ілюзій чи моторошних галюцинацій, то ніяк цього не видавав. Ніщо не свідчило про те, що в нього потьмарився розум.

Щоразу, як Емброз підіймав голову й перехоплював її погляд, він всміхався і тільки. Такий невинний, лагідний і довірливий. Його, схоже, анітрохи не насторожувало, що за ним спостерігають. Він не виглядав стурбованим, як людина, яка намагається щось приховати. І, здається, не шкодував про свої зізнання перед Алмою. Достоту навпаки — його ставлення до неї потеплішало. Він став ще уважнішим, підбадьорливішим і охочішим допомогти, ніж раніше. Незмінно перебував у доброму гуморі. Терпляче ставився до Генрі, Ганнеке й усіх решту. Часом виглядав утомленим, але тут не було нічого дивного, адже він тяжко працював. Так тяжко, як Алма. Ясна річ, що час від часу почуватимешся виснаженим. У всьому іншому він був такий, як і раніше, — її любий, задушевний друг. Надмірна релігійність йому теж не була властива, принаймні так здалося Алмі. За винятком щонедільних походів до церкви в її товаристві, Алма жодного разу не бачила, щоб він молився. Куди не глянь, Емброз виглядав добрим, спокійним у душі чоловіком.

Однак їхня розмова дорогою додому з Трентона розбурхала Алмину уяву. Вона ніяк не могла надати цьому всьому якогось сенсу, прагнула отримати переконливу відповідь на цю загадку: божевільний Емброз Пайк чи ні? А якщо не божевільний, то який же? Їй було важко приймати на віру дива й чудеса — але вважати дорогого приятеля безумцем теж було нелегко. Що ж він бачив під час своїх прозрінь? Сама вона ніколи не стикалася з божественним, та й не хотіла стикатися. Ціле життя Алма прожила, сприймаючи справжнє, матеріальне. Одного разу, коли їй під дією ефіру видаляли зуб, Алма бачила, як у неї в голові кружляли зірки, але вона навіть тоді знала, що це звичайнісінький вплив наркотика, і ті зорі не підказували їй, як побудовано Всесвіт. Однак під час видінь Емброз не перебував під дією ефіру чи якоїсь іншої речовини. Його божевілля було… божевіллям ясного розуму.

Впродовж кількох тижнів після розмови з Емброзом Алма часто прокидалася посеред ночі й навшпиньки спускалася до бібліотеки — читати праці Якоба Бьоме. Старого німецького шевця вона востаннє читала ще замолоду й тепер старалася сприйняти його твори з повагою і неупередженістю. Вона знала, що Бьоме читав Мільтон, що ним захоплювався Ньютон. Якщо такі світила відшукали в його словах мудрість — якщо він до глибини душі схвилював такого незвичайного чоловіка, як Емброз — то невже Алма зостанеться до нього байдужа?

Але в працях Бьоме вона не знайшла нічого, що б її зацікавило чи здивувало. Алмі здалося, що твори Бьоме сповнені застарілих принципів, неясних і окультних теорій. Він був мислителем старого, середньовічного штибу, якого алхімія з безоарами звели на манівці. Бьоме вірив у те, що самоцвіти й метали наділені могутністю й божественною міццю. У розрізаній головці капусти він бачив Господній хрест. Усе на світі, вважав Бьоме, є втіленим одкровенням вічної сили й божественної любові. Кожна частинка природи була verbum fiat — вимовленим словом Бога, створеним висловом, чудом, втіленим у плоті. Він стверджував, що троянди не символізують любов, а насправді є любов’ю — любов’ю сущою. Його видіння були апокаліптичні й водночас утопійні. Цьому світу невдовзі настане кінець, казав він, а людство опиниться в раю — всі люди стануть незайманцями, а життя буде суцільною радісною розвагою. Однак Божий розум був за своєю природою жіночим, стверджував він.

Бьоме писав: «Мудрість Бога — вічна діва, а не дружина, цнотливість і бездоганна чистота, яка слугує образом Божим… Вона є мудрістю незліченних чудес. У ній Святий Дух споглядає образ ангелів… Хоч