Лі Бардуго - Шістка воронів

Останні сто ярдів були найважчими. Течія знову змінилася й тепер працювала проти нього. Але зараз Каз сподівався; надія й лють — два вогнища, що запалали всередині. Вони вели його до пристані, а потім угору драбиною. Видершись нагору, хлопчик упав на спину на дерев’яні рейки, а потім змусив себе перевернутися. Потік заволодів тілом Джорді, і воно билося внизу об опору. Його очі досі були розплющені, і на якусь мить Казові здалося, що брат витріщається на нього. Але Джорді не розмовляв, не кліпав, його погляд не рухався, а течія винесла його з-під опори й потягла до відкритого моря.

«Я маю заплющити йому очі», — подумав Каз, але знав: якщо спуститься вниз драбиною й піде бродом до моря, то вже ніколи не знайде дороги назад. Він просто дасть собі втопитися, але це неможливо. Він мусить жити. Хтось мусить заплатити за все.

* * *

У в’язничному фургоні Каз прийшов до тями від різкого стусана в стегно. Навколо було темно, і він змерз, як цуцик. Його оточували якісь тіла, притискалися до спини й боків. Він плавав між мертвяками.

— Казе, — прошепотів хтось.

Хлопець здригнувся.

Ще один стусан у стегно.

— Казе. — Це голос Інеж. Хлопцеві вдалося глибоко вдихнути носом. Він відчув, як дівчина посунулася геть. Якимось чином у напхом напханому фургоні їй удалося дати йому трохи простору. Серце загупало.

— Продовжуй говорити, — прохрипів він.

— Що?

— Просто продовжуй говорити.

— Ми минаємо ворота в’язниці. Перші два контрольно-пропускні пункти вже позаду.

Це сповна повернуло його до тями. Вони проминули два пропускні пункти. Це означало, що їх полічили. Хтось відчиняв дверцята, — і не раз, а два, — може, навіть клав на нього долоні, а він не прокидався. Його могли пограбувати, навіть убити. Каз уявляв, як може померти тисячами різних способів, але ніколи не думав, що проспить власну смерть.

Змусив себе дихати глибше, не зважати на сморід тіл. Він залишався в рукавичках, — вартові могли це легко помітити, як і те, що хлопець до розчарування швидко поступився своїй слабкості, — але якби він їх зняв, то був певен, що геть з’їхав би з глузду.

Каз чув, як позаду нього в’язні перемовляються одне з одним різними мовами. Не зважаючи на страх, який збудила в ньому темрява, Бреккер був їй вдячний. Він міг лише сподіватися, що решта команди з мішками на головах і тягарем своїх власних турбот не помітила нічого дивного в його поведінці. Він був млявий і реагував занадто повільно, коли вони напали із засідки на фургон, оце й усе. До того ж Каз міг вигадати цьому якісь виправдання.

Бреккер ненавидів той факт, що Інеж бачила його таким, яким ніхто не бачив, але слідом за цією думкою спала інша: «Краще, щоб це була вона». Він був до кісток переконаний, що дівчина нікому цього не розповість, що вона ніколи не використає це знання проти нього. Вона покладалася на його репутацію й не хотіла б, щоб він здавався слабким. Але тут було іще щось, чи не так? Інеж ніколи б не зрадила його. Він знав це, відчував. Але хоч Каз безліч разів довіряв їй своє життя, довірити свою ганьбу було значно страшніше.

Фургон під’їхав до зупинки. Засув відсунули вбік, і двері розчахнулися.

Він чув, як розмовляють фієрданці, якісь скрипучі шуми, і потім «гуп» — його комірець розстібнули, і хлопця повели геть із фургона разом з іншими в’язнями якимось трапом. Він почув звук, який підказував, що відчинилася брама, і всі попрямували однією отарою вперед, човгаючи закутими в кайдани ногами.

Каз швидко скосив очі, коли його мішок раптово зірвали. Вони стояли у великому дворі. Масивні ворота, вмонтовані до кільцевої стіни, уже зачиняли, і ті зачіпалися за каміння з лиховісною послідовністю брязкоту й стогонів. Подивившись угору, Бреккер помітив, що вздовж даху внутрішнього двору виструнчилися вартові, націливши свої гвинтівки вниз, на в’язнів. Унизу охоронці крокували вздовж рядів закутих у кайдани бранців, намагаючись узгодити їх із записами водія, котрі містили ім’я або просто опис.

Матаяс детально описав схему Льодового Двору, але він мало що казав про те, який вигляд насправді має це місце. Каз очікував на щось старовинне й вогке — суворе сіре каміння, котре вистоїть під кулями. Натомість навколо нього сяяв мармур, дуже білий, із синюватим світінням. Казові здалося, що він потрапив до якоїсь казкової версії тих суворих земель, котрими вони мандрували на півночі. Неможливо було зрозуміти, де тут скло, де крига, а де камінь.

— Якщо це не справа рук Творця, то я королева деревних духів, — пробурмотіла керчинською Ніна.

— Тіґ! — скомандував один із вартових. Він тицьнув гвинтівкою їй під ребра, і дівчина склалася навпіл від болю. Матаяс не повернув голови, але Каз помітив, як напружилася хлопцева постава.

Фієрданські охоронці махали над паперами руками, намагаючись узгодити й кількість в’язнів, і їхні особи з групою, що стояла перед вартовими. Це був перший по-справжньому небезпечний момент, коли їх могли викрити, один із тих, який Каз не міг проконтролювати. Це зайняло б занадто багато часу й було б занадто небезпечним, якби вони сортували й обирали в’язнів, яких підмінили. Це був прорахований ризик, але тепер Каз міг лише чекати та сподіватися, що решту справи зроблять лінощі й бюрократія.

Коли вартові рушили далі вздовж черги людей, Інеж допомогла Ніні звестися на ноги.

— З тобою все гаразд? — запитала Інеж, і Каз відчув, як поривається до її голосу, наче вода, що біжить униз пагорбом.

Потихеньку Ніна випрямилася й випросталася.

— Я в нормі, — прошепотіла вона. — Але, гадаю, нам більше не варто непокоїтися через команду Пекки Роллінза.

Каз простежив за її поглядом до верхівки кільцевої стіни високо над внутрішнім двором, де п’ять чоловіків були насаджені на вістря, наче м’ясо для смаження на шампурі. Їхні спини були скрючені, а кінцівки вільно гойдалися. Бреккерові довелося скосити очі, проте він упізнав Еролла Аерта, найкращого Роллінзового відмикача й зломщика сейфів. Синці й рубці, котрі він дістав перед смертю, були глибоко багряного кольору в ранкових променях сонця, але Каз спромігся роздивитися чорний знак на його руці — Аертове татуювання Десятицентових Левів.

Він оглянув інші обличчя — деякі були занадто роздуті та спотворені смертю до невпізнаваності. Чи може один із них бути Роллінзом? Каз знав, що мав би радіти, що іншу команду упіймали, але Роллінз не був дурнем, і думка про те, що його