Володимир Лис - Діва Млинища

— Ти що, шизонутий? — Варя аж збилася з ритму танцю.

— Ага, — чомусь весело потвердив довготелесий. — І, здається, до шизухи мене штовхаєте ви…

— Зараз я тебе вилікую, — пообіцяла Варя. — Ходімо.

Вони передчасно покинули ті танцульки. На вулиці Варя й виклала, як завше, свою історію. До кінця. З подробицями.

— То й що? — хлопець, здавалося, ще більше повеселів.

— Як «то й що»? Я колишня зечка… Мала дитину, яку десь виховує моя сестра… Яку я вбити, замучити хотіла… І взагалі, щоб ти знав, шлюха… Шлюха я, пойнятно?

— По-моєму, це вже художня творчість, — сказав провожатий.

— Можеш перевірити…

— Навіщо? — хлопець повернувся до Варі. — Я вам вірю, що так могло бути… Ну й що? Що це міняє?

— Як то що? Ти або справді псих, або вирішив гульнути з такою, як я… Давай, я не проти…

— Слухайте, — довготелесий вперше торкнувся її руки. — Від вашої балаканини мені нестерпно захотілося пити…

— Горілки чи портвейну? — Варя спитала відверто глузливо.

— Газовки. Пішли разом шукати автомата. Або краще з простою водою.

Коли пили воду з колонки, він бризнув на неї. А як вона набрала в жменю, раптом припав і почав пити з тої жмені…

Через півроку вони з Анатолієм розписалися й справили в його студентському гуртожитку скромне весілля. Ще через місяців чотири Варя відчула, що вдруге в житті понесла. Коли сказала про вагітність Толику, він схопив неї в обійми, підняв і з дружиною на руках затанцював дивний танець.

— Пусти, навіжений, — Варя тої миті відчула, що коли є на цьому грішному світі щастя, то воно нарешті прилетіло пташкою і сіло їй на плече. — Дитину розтрясеш.

Не раз у житті Варя подумки дякувала Богу й долі, що привели до того клубу. У них народилося троє дітей — двоє хлопців і дівчинка. Отримали дво-, а потім і трикімнатну квартиру — і знатну закрійницю, і майстра-електротехніка на їхніх фабриках цінували.

Все було добре, аж надто добре, та років через десять спільного життя Анатолій сказав:

— Знаєш… Мені здається, тебе щось мучить… Вже давно, а може, й з самого початку. І, здається, я знаю що…

У Варі вперше за час їхнього життя похололи руки і потекла по спині холодна цівка.

— І коли ти перестанеш зазирати в душу і все вгадувати! — сердито сказала вона.

— Ніколи, — засміявся Анатолій. — Я навіть знаю, коли ми помремо…

— Ти що — пророк? Чи астролог…

— Ми помремо в один день…

— Якби ж то… Я вмру раніше і ще подивлюся, чи ти плакатимеш…

— Ні…

— Що ні?

— Ні, бо лежатиму поруч…

— Ну тебе… Кажи вже…

І він сказав, що мучить її те, що хочеться знайти сестру і побачити дочку. Що давно хоче цього, але боїться його реакції.

— Господи, — сказала Варя. — Ти є на світі. І чоловік у мене є…

— Ну… — Анатолій широко всміхнувся. — Не факт…

Варя поїхала в село і через далеких родичів узнала Любину адресу. Написала листа і просила дозволу приїхати. Запевнила, що ні словом, ні півсловом ніколи не дасть знати, хто вона Валерії насправді.

Коли вперше через стільки років побачила майже дорослу дочку, Варі перехопило подих. Світ плив і не міг зупинитися. Донечка, її кровиночка, яку колись хотіла позбавити життя, була і вродливою, і… Варя побачила себе саму — ту, юну, таку ж привабливу, статну і з сяйвом зеленкуватих, ледь-ледь скошених великих очей.

Вона почула:

— Яка ж, виявляється, у мене гарна тітонька…

Варя припала до доччиного плеча, намагалася вгамувати плач і не могла.

Голос зовсім поруч убивав її й кликав за собою:

— Ну що ви, що ви, тітонько… Що ви, рідна…

Варя зрозуміла, що жодного разу вона більше не приїде сюди, що ніколи в неї не стачить сил знову бачити Валерію.

Її Валерію.

Любину, сестрину Валерію.

І все ж вона двічі її побачила. Перший раз на похороні сестри. Згорьована Валерія стояла поруч із братом, якого звали Валерієм, і її краса під чорною прозорою хусткою здавалася особливо виразною, хоч і печальною.

Після похорону і поминального обіду, вже вдома, Валерія простягла Варі конверта.

— Мама лишила вам листа.

Тремтячими пальцями Варя розпечатала, відійшла до вікна, взялася читати.

«Дорога сестричко! Варочка моя! — писала Люба. — Мене з’їдає проклятий рачище й на то нема ради. Не хочу, щоб ти бачила мене іншою, бажання виглядати красиво в нас родинне, тому тобі повідомлять, коли мене вже не стане. У мене до тебе велике прохання. Валерія рано чи пізно вийде заміж. Життя не спинити. І я хочу, щоб ти на весіллі поблагословила її на щасливе подружнє життя. Як це зробити — вирішуй сама. Я навіть не проти, щоб ти їй все розповіла, хто ти насправді, — так, як вважатимеш за потрібне. От і все, сестричко. Прощай і будь щаслива. Каюся, що так довго не бачилися. Дякую за таку гарну, розумну доцю. Твоя Люба».

Варя дочитала, глянула на Валерію і раптом зрозуміла — вона їй ніколи не відкриється. Поблагословить від імені мами Люби, як тітка. Тітонька Варя. Варочка.

22. Кохання горбатого Лева

Немов у насмішку його назвали Левом. Втім, вини батьків у тому не було, бо це грізне й величне ім’я дав священик. Батюшка, коли батько щойно народженого хлопчика Кирило, по-сільському Кирик Стругач (так прозивали, що був умілим столяром та й дітей «настругав» аж восьмеро) прийшов, щоб домовитися про день хрестин, поглянув у святки і прорік:

— То кажеш, п’ять днів тому народився твій отрок?

— Еге ж, у святу суботу, — повторив Кирик.

— Ага, то значить, другого березня за новим стилем, або вісімнадцяте фивраля по православному. То день святого Лева, то й бути нареченим таким величним ім’ям.

— Як скажете, батюшко, — покірно згодився Кирик. — Воно-то жінка моя казала, що Григорієм тре було б, на честь діда покійного, али як Лев, то й Лев. Левко, значить, чи що…

— Я вже вимовив ім’я, — суворо проказав батюшка. — А переназивати гріх. Буде Лев Кирилович, як то ваше прізвище?..

— Фамілійо? Лицюки ми по польському пачпорту, — сказав Кирик.

— Лицюк Лев Кирилович. Так і запишемо.

Ніхто, звісно, хлопчика Левом не називав. Левко та й Левко, як у селі прийнято. Спершу називали його Левко Стругачів, а потім причепилося вельми образливе — Горбатий Пацюк. Бо якось дражнячись, сусідський хлопчисько Сашик сказав:

— Лицюк… Лицюк… Лицюк-Пацюк… Ха-ха, та ти — горбатий Пацюк…

Левко стиснув кулаки й кинувся на кривдника. А тому те й тре було — відбіг, і ну далі пащеку роззявляти:

— Горбатий Пацюк,