Джоджо Мойєс - Після тебе

Я розкажу тобі дещо. Про це знає тільки одна людина у світі, бо я роками не могла нікому розповісти. А потім розповіла йому — і все стало інакше. Моє ставлення до цього змінилось. І до себе також. Ти можеш мені нічого не розповідати — але я все одно розкажу тобі це. Може, тобі стане легше.

Я мить зачекала. Лілі не стала сперечатися, чи закочувати очі, чи казати, що це нудятина. Вона обійняла свої коліна та вислухала мене. Я розповіла про дівчину-підлітка, яка чудовим літнім вечором надто весело святкувала щось, вважаючи, що перебуває в безпеці. З нею були подруги та хлопці, що здавалися приємними. Вона думала, що вони виховані та знають правила. Розповіла, як було весело, безшабашно — аж доки після кількох склянок не виявилося, що майже всі дівчата розійшлися, сміх ставав неприємним — і сміялися вже з неї.

Я без зайвих подробиць розповіла, чим закінчився той вечір: її сестра мовчки привела її додому — босу, бо туфлі давно загубилися, з синцями під одягом та великою дірою замість спогадів про ті декілька годин. Та діра постійно висіла над нею й нагадувала, якою дурепою вона була, як безвідповідально повелась і сама все це на себе накликала. Розповіла, як багато років вона дозволяла тій події впливати на своє життя, на вчинки та самооцінку. І як виявилося, що все, що було їй потрібне, — щоб хтось просто сказав: «Ні, це не твоя провина. Ти абсолютно точно не була винна в цьому».

Я закінчила розповідати — Лілі дивилася на мене. З її обличчя складно було зрозуміти, про що вона думає.

— Не знаю, що відбулося — чи й досі відбувається — з тобою, Лілі, — обережно почала я. — Можливо, це не має жодного стосунку до того, про що я розповіла. Я просто хочу, щоб ти знала: немає нічого такого, чого б ти не могла мені розповісти. Такого, що примусило б мене ще раз виставити тебе за двері.

Вона не відповідала. Я навмисне дивилася не на неї, а кудись удалину.

— Твій батько тоді сказав мені те, чого я ніколи не забуду: «Не дозволяй одній-єдиній події визначати, хто ти є».

— Мій батько? — вона підвела голову.

Я кивнула.

— Хай там що сталося — навіть якщо ти не хочеш розповідати, — просто знай, що він не помилявся. Усі ці останній тижні та місяці — не дозволяй їм вирішувати, хто ти є. Я не дуже багато про тебе знаю, Лілі, але досить, щоб зрозуміти, яка ти розумна, дотепна, талановита. І якщо ти перебореш це, хай би чим воно було, на тебе чекає чудове майбутнє.

— Звідки ти можеш знати?

— Бо ти — як він. До речі, на тобі його светр, — додала я м’яко.

Вона повільно піднесла руки до обличчя та провела м’якою вовною по щоках.

Я відхилилася на спинку. Чи не задалеко я зайшла з розмовою про Вілла?

А потім Лілі глибоко вдихнула та незвично байдужим голосом розповіла правду. Розповіла, де була. Розповіла про хлопця, про того чоловіка, про те фото на телефоні, що було для неї за привида, про ті її дні в неоновому світлі лондонських вулиць. Вона розплакалась, і я притисла її до себе. Її обличчя скривилось, як у малої дитини, і я почала гладити її по волоссю, поки вона розповідала далі. Вона плутала слова, говорила надто швидко крізь гикання та схлипи. Поки її розповідь дійшла останнього дня, вона вже згорнулась калачиком у мене на колінах, поглинувши мене светром, своїм страхом, горем та провиною.

— Пробач мені, — ревла вона. — Пробач.

— Немає через що вибачатися, — сказала я рішуче. — Немає через що.

Увечері прийшов Сем. Він був радісний, з Лілі поводився м’яко і як зазвичай. Приготував пасту з вершками, беконом та грибами. Лілі нікуди не схотіла йти, тому ми просто лишилися вдома й подивилися комедію про родину, яка загубилась у джунглях, — дивна паралель із нами трьома. Я сміялася, готувала чай — але всередині у мене все кипіло від злості, яку я щосили намагалася приховати.

Щойно Лілі пішла спати, я кивнула Сему в бік пожежної драбини, і ми вилізли на дах. Я переконалася, що вона нас не почує, і переказала йому все, про що дізналася на цій самій залізній лавці декілька годин раніше.

— Вона думає, що це все життя над нею висітиме. Семе, у нього й досі той телефон.

Не думаю, що колись у житті я так гнівалась. Увесь вечір, слухаючи торохтіння в телевізорі, я по-новому передивлялася події останніх тижнів. Я згадала про хлопця, що вештався внизу. Про те, як Лілі ховала телефон під подушку, щоб я не побачила. Про те, як вона кривилася від болю, коли отримувала нове повідомлення. Згадала, як вона описувала свою радість, коли думала, що її врятовано, — і свій жах від того, що сталося далі. Думала про того чоловіка, який побачив дівчину в непростій ситуації і вирішив цим скористатися.

Сем жестом показував мені сісти, але я просто не могла перебувати на одному місці. Шия затверділа, руки стислись у кулаки — я крокувала дахом уперед і назад. Хотілося відшукати містера Ґарсайда. Сем підійшов до мене та потер мені шию, розслабляючи напружені вузли на плечах. Думаю, він зробив це, аби я перестала ходити туди-сюди.

— Та я просто вбити його хочу.

— Ну, можемо це влаштувати.

Я глянула на Сема, щоб переконатися, що він жартує — і мене трохи розчарувало, бо він дійсно жартував.

Повіяв прохолодний нічній вітер, і я пошкодувала, що в мене немає куртки.

— Може, просто звернутись у поліцію? Це ж шантаж!

— Він не зізнається. Він може сховати телефон куди завгодно. А якщо її мати каже правду, то Лілі ніхто не повірить: її слово проти слова так званого стовпа суспільства. Таким людям це все минається.

— Але як же забрати в нього телефон? Вона не зможе це пережити, поки ця фотографія існує.

Я здригнулася від холоду, і Сем віддав мені свою куртку. Від неї йшло тепло його тіла, і я щосили намагалася не показувати, як же я йому вдячна.

— До нього на роботу ми не можемо приїхати, інакше про це дізнаються її батьки. Може, написати йому листа на електронну пошту? Попросити відправити нам телефон чи ще що?

—