Джоджо Мойєс - Після тебе

більше немає — треба повідомити поліцію. Краще вже я буду дурною та надто перейматимусь, ніж із нею і справді щось станеться. Я склепила очі на п’ять хвилин.

За три години мене розбудив телефонний дзвінок. Я підскочила, глянула на екран та приклала його до вуха.

— Алло?

— Вона в мене.

— Що?

— Це Сем. Я знайшов Лілі. Ти можеш приїхати?

Збірна Англії програла футбольний матч, і в натовпі сердитих п’яних людей з різноманітними пораненнями ніхто й не помітив маленьку дівчину, що спала в кутку на двох стільцях. Обличчя затулене капюшоном. Лише коли медсестра приймального відділення почала перевіряти, чи всіх уже оглянули, дівчину розбудили, і вона неохоче зізналася, що сиділа тут тільки тому, що тут тепло та безпечно.

Медсестра якраз її розпитувала, коли Лілі помітив Сем, що саме заніс стару жінку з проблемами дихання. Він потай сказав сестрам за стійкою реєстрації не дозволяти їй піти й поквапився зателефонувати мені. Усе це він розповів, поки ми бігли коридором у приймальню. Черга нарешті почала закінчуватися. Діти з гарячкою вже лежали в палатах під доглядом батьків. П’яних відправили додому відсипатись. У таку пізню годину привозили лише з колотими ранами чи після ДТП.

— Їй дали чаю. Вона дуже втомлена. Думаю, вона рада, що нарешті можна десь спокійно посидіти.

Мабуть, я мала надто занепокоєний вигляд, бо він додав:

— З нею все добре. Їй не дозволять звідси втекти.

Я наполовину бігла, наполовину йшла яскраво освітленим коридором. Сем поспішав поруч. Ось і вона. Якась менша, ніж мала б бути. На голові — розтріпана коса. Пластиковий стаканчик у тонких пальцях. Поруч сиділа сестра з купою якихось тек на колінах. Побачивши нас із Семом, сестра всміхнулась і підвелася, щоб піти. У Лілі були брудні руки з чорною каймою під нігтями.

— Лілі? — погукала я. Вона підвела на мене очі. — Що… що сталося?

Вона глянула на мене, потім на Сема — очі розширилися від страху.

— Ми всюди тебе шукали. Ми… Господи, Лілі. Де ж ти була?

— Пробачте, — прошепотіла вона.

Я труснула головою — мовляв, це не має значення. Взагалі, нічого не має значення. Головне, що вона тут і в безпеці.

Я простягла до неї руки. Вона глянула мені в очі, ступила крок уперед та обійняла мене. Я міцно обхопила її руками — її трусило від німих ридань. І мене теж. Я могла лише дякувати якомусь богові та подумки повторювати: «Вілле, ми знайшли її. Знайшли».

21

Тієї ночі я вклала Лілі у своє ліжко. Вона проспала вісімнадцять годин, прокинулась увечері, щоб поїсти супу, помитись — а потім відключилася ще на вісім. Я спала на дивані, тримаючи двері зачиненими зсередини, щоб вона не втекла і не зникла знову. Боялася навіть кудись вийти. Сем приїздив двічі, перед зміною та після. Привіз молока, перевірив, чи добре вона почувається. Ми пошепки говорили в коридорі, наче обговорювали каліку.

Я зателефонувала Тані Готон-Міллер, щоб повідомити, що її дочка знайшлася.

— Я ж казала, а ви не слухали, — гаркнула вона переможно. Я кинула слухавку, перш ніж вона встигне ще щось сказати. Або я.

Також я подзвонила місіс Трейнор — вона нервово зітхнула і деякий час не могла нічого сказати.

— Дякую, — мовила зрештою. Голос був такий, ніби йшов із глибин грудей. — Коли мені можна приїхати з нею побачитися?

Я нарешті розкрила листи від Річарда Персіваля, у яких він повідомляв: «Оскільки Ви вже отримали три попередження, то через Ваші постійні відгули та недотримання умов договору Вашу роботу в “Трилиснику та Конюшині” (аеропорт) негайно припинено». Він також писав, що я маю повернути форму («включно з перукою») найближчим часом або відшкодувати її повну ринкову вартість.

Також був лист від Натана: «Де, в біса, тебе носить? Ти читала мій лист?»

Я подумала про пропозицію містера Гопніка, зітхнула й закрила комп’ютер.

На третій день я прокинулася на дивані — Лілі не було. Моє серце стрепенулося, коли я побачила в коридорі відчинене вікно. Я вилізла нагору пожежною драбиною — Лілі сиділа на даху та дивилася на місто. На ній були її піжамні штани — я їх випрала, — та завеликий для неї Віллів светр.

— Привіт, — сказала я, підходячи до неї.

— У тебе їжа в холодильнику, — зауважила вона.

— Це Сем зі швидкої.

— Ти поливала рослини.

— Ну, це здебільшого теж він.

Вона кивнула, наче це можна було передбачити. Я сіла на лавку, і якийсь час ми просто сиділи мовчки. Пахло лавандою — фіолетові квіточки нарешті вирвалися із зелених пуп’янків. Усе на даху буяло життям. Листочки та пелюстки квітів щось шепотіли — острів аромату й життя серед сірого асфальту.

— Вибач, що зайняла твоє ліжко.

— Тобі воно було більше потрібне.

— Ти розвісила той одяг. — Вона підібгала ноги та прибрала волосся за вуха. Вона й досі була дуже бліда. — Той, красивий.

— Думаю, ти мене переконала не ховати його в коробках.

Вона скоса глянула на мене та сумно всміхнулася. Мені стало так гірко, що краще б вона взагалі не всміхалася.

День обіцяв бути спекотним. Звуки в теплому повітрі розносилися приглушено. Спека вже заповзала у вікна. Десь унизу скрипів сміттєвоз у супроводі сигналів та вигуків.

— Лілі, — тихо погукала я, коли сміттєвоз нарешті зник удалині, — що відбувається? — Я доклала зусиль, щоб мій голос не звучав так, наче я допитую її. — Я знаю, що не маю права ставити тобі запитань. Я тобі навіть не рідня. Але я відчуваю, що коїться щось не те. Я відчуваю, що ми… ми з тобою чимось схожі. Я хочу, щоб ти довіряла мені. Я хочу, щоб ти знала, що можеш розповісти мені будь-що.

Вона не відводила очей від зчеплених у замок пальців.

— Лілі, я обіцяю, що не буду засуджувати тебе. Я нікому нічого не скажу. Я… ти просто знай, що це допоможе. Стане легше, коли ти розкажеш. Обіцяю.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю. Немає нічого, що б ти не могла мені розповісти. Правда.

Вона глянула на мене та відвела очі.

— Ти не зрозумієш, — тихо сказала вона.

І тут я все зрозуміла. Відразу.

Запала дивна тиша. Або, може, я просто перестала чути будь-які звуки ззовні.

—