Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

адекватність. Це ж неможливо, коли ти ховаєш одну епоху за іншою, і навколо вже давно немає нікого, хто б розумів тебе і пам’ятав твій первісний світ.

— Але ж і ти втратив свою епоху, прижився в іншій і не зійшов з розуму.

— Якби ти знала, чого це мені коштувало. Інший світ, інші ритми, інші барви і звуки. Все інше. Тепер навіть сміються не так, як сміялися при Сіоранах. Але я втратив лише одну епоху і не втратив людства. Тому мені випадало знайти собі теплу нору і зробити вигляд, що все добре. А Темний за сотні тисяч років життя втратив всі форми присутності, які оточували його при народженні. Усі до єдиної. Адже вимерла його раса і зник його світ. А потім ще десятки світів і рас, які слугували його «присутністю». Годі й уявити собі таку безмежну самотність. Жодна тепла нора від такого не врятує.

— Ти думаєш, він збожеволів?

— Він уперше збожеволів вже тоді, коли забажав безсмертя. А потім він збожеволів, коли знищив інших безсмертних і залишився один такий у всьому Всесвіті. А потім він божеволів ще тисячі разів, і нам не зрозуміти ступінь болю і відчаю цієї істоти. Ти маєш це врахувати, коли спробуєш забратися до його лігва.

— Але ж він воював і навіть перемагав. Складно, як для божевільного.

— Ми не знаємо, у якій присутності він тоді перебував. Вірніше, крізь яку саме присутність він здобував свою форму. Можливо, він розділив свою особистість між кількома носіями, а можливо, злився з машинним розумом у кіборгенну єдність. Він якось навчився оперувати своєю суттю, але це вже за межами моєї уяви.

— Ти все думаєш про Темного, а варто б було подумати про себе, — зауважила Преподобна.

— Я знаю, про що ти, — повіки Відморозка сіпнулися. — До Пратари ще вісімнадцять парсеків, значить, треба знову залазити до протиперевантажного кокону.

— Так.

— Якщо я тепер такий…

— Ми спробуємо полегшену процедуру.

— Уперше чую про лайт-гібернацію.

— Ти витримаєш.

— Я ж не проти, — щось на штиб посмішки скривило його губи. — Завжди готовий прислужитися людству, навіть у такий збочений спосіб. Але тобі має бути відомо, що приречені на смерть мають право на останнє бажання.

— Ніхто тебе не прирікав, не треба…

— Облиш, я все розумію.

— Все не так, — вона торкнулась висохлої, вкритої пігментними плямами, руки.

— Облиш.

— Добре, не будемо… І яке ж в тебе останнє бажання?

— Я хочу повечеряти з леді Шайнар.

— Оригінально, — Сайкс клацнула пряжкою свого поясу.

— Не ревнуй.

— Я не ревную, я міркую.

— Не роби проблеми з нічого. Усього лише година світської бесіди двох арештантів. Коли я тільки-тільки розліпив очі після цього чортового гіперстазісу, то згадав один її вірш. Він якраз був доречним на тій межі присутності і неприсутності, де тебе увесь час вивертає блакитною блювотою.

— Я не знала, що ти фанатієш від поезії.

— Взагалі-то ні, не фанатію. Але це класний вірш, от послухай.

Старий пілот закрив очі й несподівано сильним голосом продекламував:

безсмертні метелики

летять на полум’я війни

безсмертні метелики

з кам’яними крилами

та вусиками

хворих на смерть подій.

Безсмертним метеликам

хочеться ризикнути

запалити в собі

Сонце

оточити себе планетами

й жити не пам’ятаючи інших богів

та іншого способу

літати на кам’яних крилах.

— Ти хочеш поспілкуватися з Шермою про поезію? — Сайкс підвелася і обійшла ложемент з Відморозком. Здавалося, він заснув.

— Так.

— Ти не будеш проти моєї присутності?

— Аж ніяк, — сказав пілот після недовгої паузи і розплющив очі. — Можеш запросити цілу компанію.

— Я подумаю.

16

Лабіринт Анволі,

планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

20 юла 417 року Ери Відновлення.

Від загибелі Овіти минуло вісім обертів Фаренго, а Гумм все ще відчував наслідки бою на обвідній галереї. Завдяки ґ’ормітській терапії його кінцівки відновили свої функції, але кожен рух супроводжував різкий біль у суглобах.

Йому не радили залишати Лабіринту, але впертий рудокоп таки виліз на сонечко. В пустелі було безвітряно. Скупі промені Таліс майже не гріли, але Гумм просидів біля недоробленої теплиці до самого вечора.