Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

— то був ще один його спосіб гаяти час. Він завжди малював собі ту саму сцену — нічний клуб у Лас-Вегасі, його рідному місті. Розкішний зал, повний всіляких визначних осіб, що в захваті слухають нову зірку естради. Він співає в супроводі скрипок знамениту «Ми ще стрінемось», а на «біс» виконує найновішу власну баладу:

Напровесні в небо злітають папуги,

Не знають вони ні спочинку, ні сну.

Я в небо дивлюся — літають папуги,

Я чую їх пісню — співають папуги,

Співають папуги, віщують весну.

(Дік, коли вперше почув цю пісню, зауважив: «Папуги не співають. Може, щебечуть... Чи кричать. Але ніяк не співають». Дік усе розумів буквально, геть усе, і не тямив ні в музиці, ні в поезії, проте, як копнути глибше, саме ця Дікова буквальність мислення та його практицизм найдужче вабили до нього Перрі, бо в порівнянні з ним самим Дік здавався «мужчиною на всі сто»).

Та хоч які втішні були оті лас-вегаські видіння, вони бліднули перед іншими мріями. Від самого дитинства, добру половину свого життя — а йому вже минув тридцять перший,— Перрі замовляв поштою книжки («Багатства на дні моря! Вправляйтесь у підводному плаванні — і ви здобудете їх. Проспекти безкоштовно...»), відповідав на рекламні оголошення («Затонулий скарб! П’ятдесят правдивих карт! Нечувана пропозиція...»), і це давало поживу його невгамовному прагненню насправді зазнати тих пригод, що їх знов і знов підказувала йому уява: ось він спускається в чужу, незнану глибочіні, поринає в зелений морський присмерк, прослизає повз лускатих, з моторошно виряченими очима охоронців потонулого корабля, що бовваніє попереду,— іспанського галеона з вантажем діамантів та перлів,— і ось уже перед ним громадяться скриньки з золотом.

Тишу розітнув автомобільний сигнал. Нарешті Дік.

— О боже, Кеньйоне! Та чую я, чую!

У Кеньйона, як завжди, наче біс вселився. Він І далі репетував біля сходів:

— Ненсі! До телефону!

Боса, в самій піжамі, Ненсі стрімголов збігла сходами. В домі було два телефони: один у кімнаті, що правила батькові за кабінет, другий — у кухні. Ненсі зняла трубку кухонного апарата.

— Алло?.. Так-так, доброго ранку, місіс Кетц.

Місіс Кларенс Кетц, дружина фермера, що жив край шосе, заторохтіла в трубку:

— Ой, я ж казала твоєму татові, щоб тебе не будили. Вона ж, кажу, певне, стомилася після вчорашньої вистави. Ти була чудова, рибонько, з отими білими стрічками в косах! А отоді, коли ти подумала, що Том Сойєр загинув, у тебе в очах блищали справжні сльози. То було не гірше, ніж показують по телебаченню... Але тато сказав, що тобі однаково час вставати, та воно й справді — вже дев’ята скоро. То ось що я хотіла, рибонько... Моя мала Джоліна страх як хоче спекти пирога з вишнями, а ти ж у нас перша майстриня з печива, то я й подумала, чи не привести її оце до вас — може б, ти їй показала?

За інших обставин Ненсі залюбки приготувала б із Джоліною навіть і цілий обід — вона вважала за свій обов’язок допомагати молодшим дівчатам у куховарстві, шитті та музичних заняттях, а нерідко й ставала повірницею їхніх сердечних таємниць. Як вона знаходила на все те час, як встигала фактично «тягти на собі той великий дім», незмінно бути однією з перших учениць у школі, старостою класу, діяльною учасницею клубу й Спілки молодих методистів, а крім того, захоплюватись верховою їздою, музикою (піаніно, кларнет) і щороку здобувати перші призи на окружному ярмарку (печиво, домашнє консервування, вишивки, аранжування квітів) — одне слово, як могла шістнадцятирічна дівчина нести на своїх плечах такий великий тягар, і все це без показного героїзму, а скоріше з природним та невимушеним усміхом,— цією загадкою сушила собі голову ціла місцева громада, та, зрештою, всі погоджувались на тому, що «дівчинка має характер» і що «це в неї од старого». Справді, найсильнішу рису своєї вдачі, що становила підвалину всіх її успіхів, Ненсі успадкувала від батька: то була бездоганна пунктуальність і організованість. Жодна хвилина не пропадала в неї марно, вона знала точно, що робитиме об тій чи тій годині і скільки це забере часу. І само тому розгубилася, почувши прохання місіс Кетц,— увесь той день був у неї вщерть заповнений справами. Вона вже пообіцяла іншій сусідській дівчинці, Роксі Лі Сміт, порепетирувати з нею соло на тромбоні, з яким Роксі Лі збиралася виступити в шкільному концерті, до того ж мала виконати три складних доручення матері й поїхати з батьком до Гарден-Сіті на збори клубу. А ще ж треба було готувати полуденок, а потім братися до весільної сукні для Біверлі, що її Ненсі сама покроїла і вже начала шити. Отже, на Джолінин пиріг з вишнями не було й хвилини вільної. Якщо, звісно, не пожертвувати чимось іншим.

— Місіс Кетц! Почекайте хвилинку біля телефону, гаразд?

Ненсі подалася через дім до батькового кабінету. Кабінет мав окремий хід знадвору — для сторонніх відвідувачів, а од вітальні його відокремлювали розсувні двері. Іноді містер Клаттер ділив його з Джералдом Ван-Флітом — молодиком, що допомагав йому порядкувати на фермі,— та загалом це була його резиденція, і, засідаючи в тому чепурному святилищі, обшитому горіховими панелями, серед барометрів, метеорологічних карт, з біноклем напохваті, він скидався на капітана в рубці, що веде свою «Долину» крізь небезпеки, які часом ставить перед ним примхлива погода.

— Не турбуйся,— сказав він, легко розв’язавши проблему, що постала перед Ненсі.— Не поїдеш сьогодні до клубу. Я візьму замість тебе Кеньйона.

І Ненсі тут-таки, знявши трубку з телефону в кабінеті, сказала місіс Кетц, що чекає на них із Джоліною. Та коли вона поклала трубку, обличчя її спохмурніло.

— Дивна річ,— мовила вона, розглядаючись по кімнаті: батько допомагав Кеньйонові обчислити якусь довгу колонку цифр, а за столом біля вікна сидів містер Ван-Фліт.— Мені весь час здається, що тут пахне тютюновим димом.

— Чи не від тебе? — запитав Кеньйон.

— Ні, блазню, від тебе.

Це враз угамувало Кеньйона, бо він таки часом покурював, і Ненсі про це знала; а втім, вона й сама була не безгрішна.

Містер Клаттер ляснув у долоні.

— Годі. Це робочий кабінет.

Піднявшись нагору, Ненсі перебралась у вицвілі джинси та зелений