Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Тим часом усячина в них прибуває та прибуває… Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.

Уп’ять піднялась колотнеча… З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худібчину цінувати та спродувати… Купив Чіпка в одного корову; хотів ще коня завести, — та не знайшов до вподоби…

Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю — або Чіпка в Грицька з матір’ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув… Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала дитинка на руках?…

Христя вподобала Мотрю. «Вона така добра, така добра, як рідна мати!» — хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.

— Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христя в Мотрі.

— Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки — не хоче!

— Видно, в його хтось на душі є, — та, мабуть, не посміє сказати.

— Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б — жінка розважила… А то таки й мені. Вже стара, підтопталася, — все б таки невістка перемінила. Казала йому, — вказувала на вас… «Он, кажу, бач: побралися люди та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?…» Так і слухати не хоче… — Мотря важко зітхнула.

— І чому я тепер, матусю, не дівка, — сміється Христя. — От би вашому синові й пара була!..

— І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить… тим він і не жениться.

Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:

— Чому ти, Чіпко, не одружишся?

— Хіба воно краще?

— Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить…

— Кий біс! — глухо одмовив Чіпка та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове щастя… Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший; став часто пропадати на цілу ніч…

Жде Мотря, не діждеться… «Мабуть, пішов кудись погуляти, — та щоб мої очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!.. А може, назнав кого…» Подумає вона так сама собі, поголубить у серці надію — і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.

Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний…

— Де ти, сину, ходиш? — питає Мотря, глядячи на його.

— Там немає, де був! — понуро одказав Чіпка й вийшов з хати по хазяйству…

Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійницею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?…

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; там на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до пана в Красногорці добивалося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв’язаних ченця з черницею — і щось багато грошей недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться… Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив Бога, щоб цілому встати.

— Ну, та й літа ж тепер настали! — балакають старі люди. — Мабуть, уже незабаром кінець віку… Недаром таке на світі коїться. Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?… Тоді татарва була… палила городи, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гнала… А тепер?… Он, церкви крадуть!.. Хто? — татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло… Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує… Усі — як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць — скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває… О-ох, Господи! як ще ти терпиш нас на світі?…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

XXIII. Невзначай свої

Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в своє вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимає світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті — що інше… Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають… У хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт… Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповиває, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває… Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос… слабшає, тихшає… поки й сама незчується — коли й задубіє голка у недошитій мережці… Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася… дрімає.

— Що це ти, Марусю? вже й спиш? — пита її мати. — Ото дівка…

Дочка кинеться; розкриває очі; мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, — гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…

— Пху! що це воно справді так сон налягає?… — промовляє здивована мати.

— А з мене, не бійсь, сміялися! — виправляється дочка.

— Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.

— Та воно щось і в мене робота з рук валиться, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.

Це так дома, у себе в господі. А не