Ірина Герасимова - Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова

Ітмар додав:

– Жалій не себе, а її. Вона дуже засмучена від того, що з тобою відбувається. Вельда кохає тебе – з даром чи без. Знайди в собі сили жити далі. Заради неї. 

Обличчя Тіллана спотворила гримаса болю:

– Я вчора сказав їй дещо жахливе. Вона ніколи мені не пробачить.

Ітмар поклав йому руку на плече:

– Я так не думаю. Вона вважає, що якась крижана голка того мага потрапила всередину тебе та отруює душу. Таке можливе?

– Не впевнений... Ні, навряд чи.

– Тоді якого біса, Тіллане?! Подивися, що ти зробив із собою. Лише ти сам можеш це змінити. Усе в твоїх руках.

Це було сказано необачно. Тіллан мимоволі звичним жестом підняв долоні, у яких уже не було світла, та розгублено глянув на них.

Ітмар раптом встав:

– А знаєш, що я зараз зроблю?

– Ні, не знаю.

– Добре, що не знаєш.

Ітмар схопив відро, повне холодної колодязної води, яке хтось залишив біля лави, та вилив йому на голову. Тіллан зіп'явся на ноги, стряхнув краплі з мокрого волосся, провів долонею по обличчю, і виряченими очима дивлячись на Ітмара, обурено крикнув:

– Ти...

Той сміявся:

– Ага. Я підступний негідник!

Тіллан раптом також засміявся, а потім, здається, одразу заплакав. Він затулив рукою очі, і було вже незрозуміло, що він там витирає – зайву воду чи сльози, а його плечі здригаються від сміху чи від ридання. Ітмар обійняв його, постукав по спині. Спитав:

– Бажаєш помститися? Я почекаю, поки ти набереш води.

– Так.

Вони разом пішли до колодязя, Тіллан крутив рипучий коловорот, поки не показалося повне відро. Він перелив воду в інше і з розмаху виплеснув її на Ітмара. 

– Ух! Гарно! – здригнувся той.

І тепер обидва вже дійсно сміялися – у мокрих сорочках і штанях, що пристали до тіла, з вологим волоссям, яке обліпило голови. 

– Гей, хлопці, що це ви робите? – вигукнула Занда, підходячи до них. Молодші сини з радісним вереском бігли слідом, Токі сказав:

– Мамо, я також хочу обливатися!

– Цить! – прикрикнула вона і звернулася до Ітмара: – Ну, за тебе я анітрохи не переймаюся, але в Тіллана досі слабке здоров'я, ще застудиться. Роздягайтеся та витирайтеся, я принесу рушники. 

Посміюючись, немов пустотливі діти, обидва стягнули через голови сорочки, викрутили та пішли вішати на мотузки, протягнуті поміж деревами. Підійшла Занда з рушниками, побачила глибокі смуги на спині Ітмара, скрикнула:

– Господи, хто це таке зробив із тобою?

– Люди Крижаного, – неохоче відповів той.

– Навіщо?

– Шукали мою сестру. Але я тоді гадки не мав, де вона.

Тіллан також уперше побачив його спину й був вражений.

– Скільки же люди натерпілися від того Крижаного! Ми так тобі вдячні, – вона низько вклонилася Тілланові, він навіть зніяковів. Ітмар сказав йому трохи незрозуміло для неї:

– Навіть якщо це – така ціна, воно того вартувало.

Потім Ітмар, як був з оголеним торсом, пішов колоти дрова. Тіллан попрямував до хати вбратися в суху сорочку та натрапив там на Вельду.

– Уже веселитеся... – сказала вона, бо гляділа з вікна.

Тіллан одягнувся, підійшов до неї з каяттям на обличчі та скуйовдженим вогким волоссям.

– Вельдо, я клянуся, що більше ніколи не стану причиною твоїх страждань. Не знаю, що на мене найшло. Я хочу поїхати звідси. Навідати рідних, поспілкуватися з мамою та батьком не поспіхом, як це було, коли я кинувся наздоганяти тебе, подивитися, як виросли сестри. А потім повернуся туди, де жив останній рік, і де знайшов свій новий дім. Я певен, що тобі там також дуже сподобалося би. Щоправда, я не зможу заробляти на життя так, як раніше. Склодуви зробили за цей час багацько пляшок, які, на жаль, без мого світла залишаться порожніми. Доведеться вигадати щось інше. Я розумію, що залишив глибокий шрам на твоєму серці. Але якщо воно ще досі прихильне до мене, поїхали разом. Бо я зовсім не уявляю свого життя без тебе.

Вельда встала і поклала голову йому на груди. Стояла мовчки в його обіймах, поки він не спитав:

– Це означає, що ти згодна?

Вона витерла долонею обличчя, сказала з досадою:

– Ці сльози як почалися, тепер їх не спинити.  – Подивилася йому в очі. – Ти нарешті заговорив як розумна людина. Думаєш про майбутнє, маєш якісь плани. Це добре. Але за тобою ще треба приглядати, – злегка посміхнулася Ведьда. – Тому – так, я поїду. Дуже вдячна братові. Просто дивовижно, як холодна вода промиває мізки.

Вони засміялися спочатку обережно й невпевнено, а потім із великим полегшенням. Звідкись узялися Токі та Мотті, підбігли й також почали сміятися. Вони із захватом веселилися, демонструючи всі свої білі молочні зуби, а Мотті навіть почав кататися по підлозі та дриґати ногами. Дивлячись на них, Тіллан спитав Вельду: