Едрієн Янг - Однойменні, Едрієн Янг

Вест сунув мені ременя з інструментами, закріпив на собі власний. Я одним рухом застібнула пряжку, навіть не перевіряючи весь реманент. Кожна клітиночка мого тіла аж підстрибувала від нетерплячки, руки вкрилися сиротами.

Вілла перехилилася через борт, позирнула в темну воду.

— Ти справді гадаєш, що він саме там?

— Певна, — усміхнулась я.

Вест став на леєр, я не вагаючись рушила за ним. Стала поряд, і ми стрибнули одночасно. Чорнота проковтнула нас, і тут під водою я відчула теплий потиск Вестової руки й виштовхнулася назад на поверхню. Над нами висилася «Жоржина», за нашими спинами розкинулися шхери.

Я на око зміряла їхню висоту.

— Це там. — Показала на найвищу скелю. — Біля краю рифу є печера.

Вест кинув туди невпевнений погляд. Схоже, замислився над тим само. Якщо ми пірнемо до печери, нам заздалегідь не дізнатися, де з неї вихід і чи є там вихід. Але ж Ізольда так чинила, тож це можливо.

— Линву! — гукнув Вест, і за мить поруч приводнився кінець мотузки.

Вест перекинув його через плече, обв’язав собі груди хрест-навхрест. Відтак став розтягувати легені диханням, і я теж: глибокий вдих — повний видих.

Вдих — видих. Вдих — видих.

Напруга в грудній клітці щораз меншала, нарешті легені відчули достатню пружність, щоб набрати потрібний об’єм повітря. Я стиснула губи, кивнула Вестові, занурилася під воду і штовхнулася ногами. Він рухався швидше — допомагала линва. А я попливла за ним, не кваплячись, щоб економити сили.

Ми спускалися, і крізь товщу води струмувало місячне проміння, осяваючи фігуру Веста світлими спалахами. Перед нами постала печера: на поверхні скелі зяяв великий чорний отвір. Наспіви коштовних каменів долинали крізь воду так виразно, аж вібрували у мене на зубах. Тепер він точно тут. За два кроки від Бастіана.

Вест відмотав линву і подав мені кінець. Я закрутила його навколо валуна кілька разів, затиснувши так міцно, щоб і потужний буксир не зрушив із місця. Вест обмотав мотузку на поясі, подав мені інший кінець, і я зробила те саме.

Коли все було готово, я стиснула його зап’ясток і, відштовхнувшись, упливла до роззявленої пащі печери. Ми просувались углиб, і довкола все темнішало, ніби вода перетворювалася на чорнило. Таке непроникно-чорне, що аж я не могла роздивитися навіть власні руки, простягнені вперед.

Що далі ми сунули, то щільніше стискав холод. Я примружила очі, повертіла головою, випустивши кілька бульбашок повітря. Нізвідки не видно ані промінчика світла.

Відчула лобом щось гостре, звела погляд: схоже, це я стукнулася об камінь. Підводний хід звужувався. Я випустила ще трошки повітря, відсунулася від кам’яної стелі й занурилася глибше, аж тут відчула у грудях якийсь м’який жар. Машинально глитнула, але цей рух лише позірно, на мить здався вдихом, біль відразу повернувся. Роззирнувшись, Веста не побачила. Але відчувала його вагу через натяжіння мотузки.

Притримуючись рукою, рухалася вздовж холодної кам’яної стіни й уважно дослухалася до глибокого трему, що розлягався у воді. Він міцнішав. Чіткішав.

Кислий присмак у роті попереджав: час майже сплив. Серце калатало об ребра, благаючи про повітря, кінчики пальців уже поступово затерпали.

Щойно про це подумала, як Вест позаду мене зупинився. Якщо заглибимося далі, нам не вибратися на поверхню вчасно, щоб набрати повітря. Але ж якщо ми вже недалеко від виходу… Я знову примружилася, вдивляючись у темряву. І тут побачила. Ледь помітний просвіт.

Відштовхнулася від стіни й попливла вперед. У чорноті прозирало зеленкувате світло, ми наближалися, і воно опускалося видовженою смугою — немов під водою блищала кришталева стінка. Я щосили пнулася вздовж скелі, намагаючись намацати якісь виріжки, щоб підтягнутися ближче. Ухопивши прискалок, смикнулась уперед і вискочила на поверхню, хапнувши заразом і повітря, і води.

Я вчепилася за камінь і закашлялася. За мною випірнув Вест. Пусту тишу розітнув звук хрипкого відсапування. Перед очима все пливло. Видніла лише світла пляма — віддзеркалення його світлого волосся. Я потягнулася до нього, відчула його руку.

— Усе гаразд? — видихнув він.

— Гаразд, — просопіла я між видихом і вдихом.

Над нашими головами у вузькій щілині виднів тоненький місячний промінчик: там вихід із печери. Простір, що нам відкрився, мав хіба дванадцять футів завширшки. Стіни звужувалися, здіймаючись до отвору, який здавався вузенькою срібною скалочкою.

Я висунула з води ногу, стала на рівний камінь. Серце шалено, люто калатало в грудях, горло пекло аж до шлунка. Вест вибрався з води обік мене. Очі звикали до темряви, і поступово промальовувався його силует.

— У тебе кров… — Вест обережно торкнувся мого лоба, легенько розвернув за підборіддя, щоб на обличчя впало трохи світла.

Так, там відчутно пульсувало. Я помацала шкіру, і, коли відняла пальці, вони були в крові.

— Та то пусте!

Над нами заквилили мартини. Я підвела голову: у смужці неба, що видніло крізь тріщину виходу з печери, маяли пташині тіні.

Я звелася на ноги. У печері панувала тиша, хіба постукували по камінню краплинки з моїх пальців. Раптом я заклякла, помітивши у темряві якийсь зблиск. Зачекала, вдивляючись у порожнечу, — аж ось блимнуло знову. Спалах. Ніби сигнал маяка. Я ступила до нього, випроставши руки вперед.

Долоні проминули розсіяне місячне сяйво, вперлися у стіну, промацали її поверхню — і наштовхнулися на гострі, мов скло, краєчки чогось, прихованого у пітьмі.

Мене пронизав тремтливий голос коштовного каменя.

Опівнічного каменя.

Вест звів голову, роззирнувся: у мінливому світлі мерехтіли кутасті грані. Іскри мигтіли повсюди.

— Ось де вона його знайшла, — прошепотіла я, витягаючи з ременя зубило.

Помацала скелю, всунула вістря в розколину, взялася за молоток. Із трьох ударів відколовся

акуратний шмат каменя — і важко ляпнувся мені на долоню. Я піднесла його до місячного променя.

Під поверхнею витанцьовували фіолетові вкраплення, і я заклякла, споглядаючи, як відблиски від них спалахували на стінах печери, немов лілуваті зорі на небі.

Мамину присутність було відчутно десь близько. Її дух ніби ширяв навколо. А може, вона там і перебувала. Вона могла вронити камінь у море, але так не сталося. Вона зберегла його, хоч ніколи більше й не повернулася до шхер. І я не могла не думати, що, можливо, мама