М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я підвівся й поніс тарілку на кухню. Кинув її в контейнер для брудного посуду, навіть не утруднюючи себе тим, щоб зішкребти недоїдки, і пішов. Мередіт досі порпалася в поштових скриньках, збираючи наші листи. Я люто втупився в компанію філологів — ті влаштувалися за столом неподалік і тепер витріщалися на неї — та не зводив з них очей, аж доки вони знову посхилялися над тарілками й почали пошепки перемовлятися грецькою.

— Мередіт, — покликав я, підступившись якомога ближче, щоб мене ніхто не міг почути, крім неї.

Вона підвела очі, байдуже глянула мені в обличчя і знову відвернулася до поштових скриньок.

— Так?

— Слухай-но... — без вагань почав я. Моя лють до всіх навколо якимось чином зробила мене сміливішим, ніж зазвичай. — Вибач за вчорашнє, пробач за День подяки. Визнаю першим: я не розумію, що між нами відбувається. Але хочу розібратися.

Мередіт облишила поштові скриньки, її рука лежала на тій, що була підписана «Стерлінг, Рен». Праворуч була Річардова скринька. Порожня. Табличку з його іменем так і не зняли.

Я змусив себе не зважати на це й прикипів очима до Мередіт. її обличчя було непроникне, але вона принаймні мене слухала.

— Може, підемо чогось вип’ємо? — спитав я, схилившись до неї. — Тільки ми вдвох. У мене думки плутаються, коли всі отак витріщаються, ніби це якесь довбане реаліті-шоу.

Вона схрестила руки на грудях і скептично поцікавилася:

— Це що буде, типу, побачення?

Я не знав, як правильно відповісти.

— Мабуть. Не знаю. Розберемося вже на місці.

Її обличчя полагіднішало, і мене вже вкотре вразило те, яка вона вродлива.

— Гаразд. Ходімо вип’ємо.

Вона тицьнула мені пару конвертів і залишила самого біля поштових скриньок; я дивився їй услід, як дурень. Лише за кілька секунд уторопав, що тепер, коли Мередіт пішла, філологи витріщаються вже на мене. Я зітхнув, удав, буцімто не помічаю їх, і розпечатав перший конверт. Почерк на ньому був розгонистим і витким, зовсім не схожим на дрібну похилу писанину Фредеріка. Клапан конверта утримувала синя шовкова стрічка з восковою печаткою, на якій стояв герб Деллекера. Я просунув під неї палець і розгорнув листа. Записка була коротка, така сама, яку попередні три роки, тільки дата стояла інша.

Вас сердечно запрошують на щорічну

РІЗДВЯНУ МАСКУ.

Будь ласка, з’явіться до бальної зали Джозефіни Деллекер між 18:00 та 19:00 у суботу, 20 грудня.

Маска та вечірнє вбрання обов’язкові.

Другий конверт був меншим і не таким ошатним. Я розірвав його, швидко продивився листа.

Будь ласка, будьте в бальній залі о 18:45 20 грудня. Підготуйте акт І, сцени 1, 2, 4 та 5; акт II, сцену 1.

Ви гратимете БЕНВОЛІО.

Будь ласка, прийдіть до костюмової о 12:30

15 грудня для примірки.

Просимо бути в репетиційній залі о 15:00 16 грудня для постановки бою.

Не обговорюйте це з однокурсниками.

Я вийшов з їдальні, вирішивши не повертатися за стіл. Моє місце зайняв Колін. Конверти вже були розпечатані, й усі скоса позирали одне на одного, міркуючи, що написав Фредерік іншим. Я вперше подумав, що мені не так уже й кортить це довідатися.

СЦЕНА ЧОТИРНАДЦЯТА

У зимовому семестрі розклад у нас виявився настільки безладним, що минуло аж п’ять днів, перш ніж ми з Мередіт змогли знайти вільну хвилинку, щоб нишком втекти із Замку. Джеймс, Рен і Філіппа замкнулись у своїх кімнатах — найімовірніше, вчили текст; нам бракувало часу на те, щоб підготуватися як годиться. Александр здимів кудись іще на початку вечора (мабуть, він із Коліном, майнуло мені тоді, але цю гіпотезу я залишив при собі). Через «Ромео і Джульєтту» та роботу над уривками до проміжного іспиту всі ми були якісь незвично накручені. Перспектива спокійно посидіти й хильнути здавалася неймовірно привабливою, але, притримуючи двері бару перед Мередіт, я сумнівався, чи маємо ми на це час.

Я очікував, що зала порожнюватиме, зважаючи на те, який сьогодні день (неділя), і на те, з яким обсягом роботи ми всі мали впоратися до двадцятого (він був просто-таки застрашливим). Але в «ШексBEER», на мій неабиякий подив, людей була сила-силенна, і наш улюблений столик виявився окупованим зграйкою філософів, які голосно сперечалися про те, наскільки важливою є звичка Евкліда Мегарського перевдягатися жінкою[91].

— Що вони всі тут роблять? — спитав я, слідом за Мередіт простуючи до столика в іншій частині зали. — Їм що, домашнє не задають?

— Задають, але їм не треба на додачу вивчити половину п’єси, — озвалася вона. — У нас просто дещо спотворене сприйняття реальності.

— Так, мабуть, — погодився я. — Давай принесу нам випити.

Вона сіла й удала, буцімто роздивляється коктейльну карту (можна подумати, що за цей час ми не завчили її напам’ять), а я тим часом рушив до бару, оминаючи стільці й табурети. Хлопець праворуч — здається, третьокурсник із хореографічного — якось гидко на мене глянув, коли я попросив пінту пива й горілку із содовою та лимоном. Коли ж я розплачувався, він похитав головою і, так і не промовивши жодного слова, наблизив келих до губ.

— Дякую, — пробурмотів я барменові й поніс напої через зал, щосили намагаючись не вихлюпнути їх на себе, поки оминав витягнуті в прохід ноги, стільці й мокрі плями на підлозі.

Мередіт із вдячністю прийняла горілку й устигла висмоктати половину порції, перш