Олена Гриб - Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб

– Не варто. Почекаю, поки ти навчишся обходитися без допомоги хоча б у цьому, – важко повірити, я вимовила фразу без запинки. Щоправда, в порожньому коридорі її ніхто не почув.

Навчена не дуже приємним досвідом, у наступну кімнату я постукала. Кісточки пальців глухо вдарились об грубе дерево, і незачинені двері невпевнено рипнули, відчинившись.

– Лялечко, тобі теж хочеться розвіятися? Ласкаво просимо до нашого клубу. Проходь, ляг… сідай. І не забудь про защібку, щоб нікого не принесло проти ночі. Забула вже, що поблизу є поборники пристойності, яким не байдуже?

Кімнату Лана висвітлював звичайний світляк, а не допотопні свічки. Його обличчя залишалося в тіні, але в голосі чувся якийсь надрив. Ніколи б не подумала, що біловолосий вампір може так сумувати. Гаразд, легендарному герою, пригніченому смертю давньої подруги, злу іронію можна пробачити. Тим паче, він ніколи і не намагався вдавати з себе добродія. Не-людь, ех. І, незважаючи на всі недоліки, правитель Дивного Лісу мені подобався. От уже воістину доля любить грати. Хоча… Він же всім подобається, хіба ні? Жінкам, чоловікам, новонародженим немовлятам. Навіть тварини його обожнюють. Чому я маю бути винятком?

– Ні, мені хочеться дізнатися, яке з приміщень вільне!

– Всі по цей бік коридору. А чим тобі не догодила кімната Валі? Ліжко занадто жорстке? То це легко виправити. Потрібен хороший помічник, і я готовий запропонувати свої послуги як…

– Подушка залізна!

Я з силою зачинила двері, шкодуючи лише про те, що Лан встиг відскочити і зберегти лоб цілим. Нічого він мені не подобається! І так – я буду винятком!

– Рено? Тебе вигнали? – Арголін зловтішався, а не співчував.

І чого він гнівався саме на мене? Погуляти його відправив правитель Старилісу! Щоправда, я потім відмовилася переповісти історію Дайлена і не захотіла вислухати, яку страшну таємницю про гартонця зібрався повідати мені веллійський спадкоємець.

Я промовчала. Ображений принц зник у своїй норі, а моя рука впевнено лягла на ручку наступних дверей. Тут мене напевно очікували хмари пилу і шмаття павутини, зате жодних відгомонів недавніх подій і уїдливих друзів. Втім, які вони друзі? Добрі знайомі, які останнім часом перестали бути такими вже й добрими.

Арголін, дізнавшись, що причина його нещасть криється в поганому вихованні, а не в підступах вищих сил, почав щосили це підтверджувати. Лан поводився то як старий мудрий дідусь, то як малолітній телепень. Бавився, бачте. Гент… Та гартонець взагалі немов страждав роздвоєнням особистості! І як зрозуміти, яка з них справжня? І яка мені більше до душі?!

Кімната зустріла мене тишею і темрявою. Мало сенс узяти свічку, але повертатися туди, де… бр-р-р… нізащо!

Перекинувши сумку через плече, я переступила поріг. Ага, вікна зашторені, тому й не видно нічого. Якщо відсунути штори, світло Руна і Рунни дасть змогу роздивитися.

Ретельно обмацуючи повітря, я спробувала дістатися до вікон.

– Не лякайся.

Коли в темній, теоретично порожній кімнаті звучать такі слова, важко не закричати. Тільки я мовчала. Майже в усіх переказах згадується «страх, що скував уста», і мені ніколи не хотілося випробувати щось на кшталт цього. А довелось. Ну й ну! Бігала від уявної примари і натрапила на справжню. Чому саме примару? Голос був жіночим… І сумніваюся, щоб нинішня Принцеса сиділа в пилюці.

– Не кричи. Я зараз дам світло. Замружся.

Яскраво спалахнуло. Я й не думала мружитися, і тепер люто терла очі.

Світло трохи потьмяніло

– Так краще? Я – Малоя, батько мав сказати про мене.

Малоя? Та, що, граючи, відправила до Реху сестру? Ех, краще б зустріти привида!

– Рена, – ні, мій голос зовсім не тремтів. Він просто був трохи… трохи слабким і жалюгідним. – Мене звуть Рена. Я… Ми… Я тут через… Ми у вас гостюємо, – вийшло вкрай невпевнено.

– Ага, я чула про відьму, – прийшла на допомогу Принцеса. – Сідай сюди. – Які холодні в неї руки! – Тобі сказали, ця кімната пуста?

Я кивнула, відчуваючи, що голова починає паморочитись. Так завжди було, коли приходив справжній клієнт. Справжній – тобто той, кому дійсно потрібна допомога, а не хочеться потеревенити про злу сусідку.

– Я тут… відпочивала. Тепер піду. Коли лягатимеш, виштовхни світляка в коридор. Це наша магія, його так просто не вимкнути.

Малоя широким кроком попрямувала до виходу, а я вперше уважно на неї подивилася. Тонка невисока фігура, біла шкіра, чорне, підстрижене за останньою модою волосся. Щось із нею було не так. Якась ледь помітна неправильність…

Вона могла бути неперевершеною танцівницею або акробаткою, витончено літати по сцені, збираючи захоплені погляди, але аж ніяк не судорожно штовхати двері, ніби сердячись на ні в чому не винне дерево, і кривитися від занадто сильного удару долонею по мідній ручці.

Здавалося, нинішня Принцеса не в змозі порозумітися зі своїм же тілом. О, саме так! Вона ступала, немов була на півчеша вища, і погляд її частенько опускався вниз…

Але серйозно задуматися про ці дивацтва я не встигла.

Малоя різко обернулася, ледь не втративши рівновагу, і запитала:

– А правда, що покликання відьми – зберігати таємниці?

– І допомагати, – обережно доповнила я, борючись із цікавістю і не бажаючи брати занадто багато зобов’язань. – Але таємниці – це точно. Це… Тобто… Ну так… Загалом, допомагати теж, – і думки, і голос ще не до кінця мені підкорялися.

– Допомагати? – Вона засміялась. – Ні, тут і боги не допоможуть… Рено, ти коли-небудь чула про відступників? Про конкретних відступників?

Сумлінно покопирсавшись у пам’яті, я заперечливо похитала головою. У багатьох переказах фігурували відщепенці, що уособлювали зло, але ніхто з них не мав роду, імені або друзів. І ніхто не мав стосунку до Сім’ї Ночі.