Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ми з мамою повинні бути сильними і не плакати, бо тато справжній герой України. Нам потрібно підтримувати бабусю Тетяну, яка щодня плаче...
А в пісні співається: «Ти – солдат України, ти свою Батьківщину захистив своїм серцем, наскільки стало сил...»
Мій тато своїм серцем закрив від поганців мене, мою маму Наташу і бабусю Таню.
Надія Анатоліївна Лісова, вчитель математики:
– Наш директор в той день якраз перебував у військкоматі, коли до них надійшло повідомлення, що Саша Павлюк загинув. Навіть діти були пригнічені цією звісткою. Війна перестала бути для них далекою подією, вона набула реальних обрисів, коли вони узнали, що один з випускників нашої школи загинув на ній. В той день діти навіть плакали.
Хіба для того ростила мати сина, щоб згинув на війні?
Лідія Михайлівна Краснова, класний керівник:
– Весь клас Сашка зібрався на поховання. Весь педагогічний колектив поїхав на похорони до сусіднього села.
Саша дуже любив життя.
Меморіальну дошку відкрили на будівлі школи у вересні 2019 року. Він єдиний загиблий з наших випускників. Меморіальна дошка на честь героя, це всього лише маленька частка нашої шани до нього.
Надія Анатоліївна Лісова, вчитель математики:
– Саша похований на кладовище, там де могилки його пращурів, у селі Свидя. Його ім’ям названі вулиці у селах, де він народився і де навчався – с. Свидя та с. Горбулів.
Іван з м. Бердичева, побратим Олександра Павлюка:
– Я добре пам’ятаю той день 2 листопада. Зранку поснідали, попили кави, розмовляли про життя, багато жартували, сміялися. Того дня у нас не стріляли.
Недалеко, під селом Дмитрівкою Луганської області, ішов бій земляків із Новоград-Волинської 30-ї механізованої бригади. Першими поїхали артилеристи з нашої 26-ї бригади, а Сашко Павлюк сів у «Жигулі», які подарували нам волонтери. До нього в останню хвилину вскочив друг – теж Сашко з позивним «Кок».
Вже 3 листопада у телевізійних новинах передали, що під час мінометного обстрілу постраждали бійці з 26-ї, причому один з них загинув.
Тетяна Леонідівна Артемчук (Павлюк), мама:
– Він йшов по життю з посмішкою. Навіть, коли привезли ховати і то на його застиглому обличчі вгадувалася посмішка.
– Тут немає мого татка. Тут тільки мокра земля та пташки.
– Тоді де він, донечко?
– Він завжди поряд з нами, мамо. Ти що не розумієш цього?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков», після закриття браузера.
