Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

– Це тут? – спитала Потоцька.

– Он там я бачу будинок. – Марчін рукою вказав напрямок. –Я б боявся жити тут сама.

– Хто його знає, чи живе він сам.

– О, не в тому сенсі. Я маю на увазі без сусідів, людей навколо і... – не закінчила вона.

Він скуйовдив їй волосся на голові.

– Смердюча жителька міста! І, здавалося б, ерзац диких джунглів має бути тобі близьким.

– Але ж ти і придумав...

Вони припаркувалися перед огорожею, що оточувала сад, точніше парк, бо в ньому переважали досить великі дуби. Не було квітів, клумб, овочів і фруктових дерев. Тільки ідеально підстрижений газон. На садових воротах також не було помітно ні дзвінка, ні домофона. Барський довго не вагався, лише двічі посигналив. Вони вийшли з машини у гнітючу спеку, незважаючи на ліс навколо. На щастя, чекати не довелося. Звідкись збоку вийшов назустріч літній сивий чоловік із вовкодавом на повідку. Вони здивовано перезирнулися. Звідки він узявся? Не було ні будинку, ні виходу з підвалу чи тунелю. Він з'явився з–за дерев? Вони прийшли в той момент, коли він був на прогулянці?

– Чим я можу вам допомогти? – чемно запитав він.

У нього був гарний, спокійний голос. Насправді заспокійливий. Таким голосом говорять тільки люди, які не перебувають у постійному стресі і які не заплутані у вир повсякденних справ. Чоловік, напевно, довгий час перебував на пристойній пенсії, і цей час йому явно прислужився.

– Ви майор Павліцький? – спитала Потоцька.

– Так це я. – Чоловік не виявив жодних ознак здивування. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він був більше схожий на людину, яка була рада, що їй нанесли несподіваний візит.

– Чим я завдячую насолоді від зустрічі з вами?

Потоцька простягла руку і представилася, але без згадки про службу в поліції. Тоді на мить вона театрально знизила голос.

– А це... – продовжила вона через деякий час і знову зробила паузу для кращого ефекту. –Марчін Барський.

Той рішуче простягнув руку.

Цього разу вони зірвали куш. Майор завмер. Це заморозило його на дуже довгий час. Мабуть, він не сумнівався, що почув правду. Павліцький ковтнув слину, намагаючись вирватись із нерухомості. Потім повільно, ніби нерішуче, простягнув руку.

– Вибачте. – Він потис простягнуту руку Марчіна. – Не щодня я вітаю зомбі.

– Постараюся вас не з’їсти, – почув він у відповідь.

Майор, усе ще трохи шокований, злегка посміхнувся. Ворота, що приводились в рух кнопкою, безшумно відчинилися.

– Будь ласка. – Він ішов попереду, як провідник, ведучи гостей звивистою стежкою між деревами. Крони великих дубів трохи захищали від спеки, але всі відчули справжнє полегшення, коли хазяїн запросив їх у прохолодне нутро будинку. Ні, кондиціонера не було. Величезний розмір вітальні та товсті стіни гарантували, що сонце тут не має влади.

– Бажаєте чого–небудь випити? – він показав їм зручні крісла, поставлені біля клінкерної стіни.

– Для алкоголю, мабуть, занадто тепло, але з іншого боку подія настільки безпрецедентна, що вимагає чогось особливого.

– Дякую, я хочу кави. – Потоцька знала, що, випивши зараз чогось холодного, вона вмить промокне від поту.

– А от я не відмовлюся. Еля поведе машину назад.

Майор кивнув. Як тільки він зник через кухонні двері, з'явилась можливість оглянути вітальню. На диво, вона виглядала зовсім не так, як вони – як більшість колишніх солдатів – очікували: скрізь дерев’яні панелі, мисливські трофеї, тут і там кубки із якихось спортивних змагань, килими, отримані від колег з екзотичних, колись дружніх армій… Ні, нічого з цього. Інтер'єр був строгий, аскетичний, але, судячи з сучасних матеріалів і великої кількості продуманих джерел світла, створений професіоналом.

Павліцький, повернувшись, помітив, як гості розглядають вітальню.

– Це моя донька розробила інтер’єр будинку, – пояснив він, ставлячи перед ними чашки. – Вона дизайнерка інтер’єрів.

Ага, тож принаймні вишуканість і смак, очевидні в декорі цієї кімнати, були пояснені. Відповіді на решту запитань довелося чекати, поки майор випотрошить великий бар, шукаючи щось відповідне для цієї нагоди. "Камю" доброго року був достатньою винагородою. Майор акуратно наповнив невеликою порцією алкоголю дві випуклі склянки. Барський і Потоцька були насторожі, пам’ятаючи про полковника в госпіталі та його стан.

– Ну... – підняв келих майор. – За зустріч.

– За зустріч, – повторив Барський.

– Боже, я не сподівався побачити пана на цьому світі. І живим, а не в якомусь мішку під час ексгумації.

Потоцька піднесла чашку до рота. Вона уважно подивилася на офіцера, який сидів навпроти. Той не скидався на типа, обмеженого лише виконанням наказів, але він також не був схожий на людину, яка придумала й віддала ці накази. Хто б він міг бути? Радник?

– Здогадалися, чому ми до вас завітали? – запитала вона.

Павліцький голосно засміявся.

– Однозначно так.

– І ви б хотіли відповісти на наші запитання?

Знову сміх.

– Так. Більше того, ця справа мене дуже цікавить.

– Ви не боїтеся наслідків? – вставив Барський.

– Ні. – Обличчя Павлицького ніби свідчило, що він говорить правду. Він був схожий на людину, яка власне виграла в лотерею. Не таке багатство, яке змінить все ваше життя. Просто якась розкішна відпустка на іншому кінці світу, дорогий, шикарний автомобіль заради примхи чи щось подібне. Його явно цікавила розмова та інформація, яку він почує, а тому не збирався приховувати те, що знав. Він явно насолоджувався цією грою.

– Прошу пана, я взагалі не боюся жодних наслідків. Я чесно служив в армії, і на моїй честі немає плям. Я вже давно відсторонений від усіх оперативних справ, тому не можу розкрити жодної таємниці.

– А як щодо подій шестидесятих років, вісімдесятих років? Пан не боїться того, що може випливти...

Павліцький випив решту коньяку зі свого келиха.

– Пане, все, що було в шестидесятих роках, давно відійшло в минуле. Будь–який злочин, який я нібито вчинив, давно визнаний юридично недійсним. А щодо 1989 року? Все теж прострочено. Крім одного – вбивства. На щастя, я нікого не вбивав, тому мене це не стосується.

– А злочини проти людства? – запитала Потоцька. – Вони не мають терміну давності.

– Не ми вчиняли злочинів проти людства. – відповідь Павліцького прозвучала холодно й незаперечно.

Можливо, він мав рацію. Якщо сам він особисто нічого не робив, якщо його відсторонили, якщо... Вона непомітно глянула