Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

пальців, які, зрештою, залишаються фіксованими у паспорті. Коли в будь–які інші часи влада мала таку величезну базу відбитків пальців усіх громадян? Чи були в них пристрої, які могли порівняти ці відбитки за лічені секунди? Сьогодні люди будують стіни власної надрозкішної в'язниці, самі вигадують пастки і самі оплачують їх будівництво. Головне – мотивація, продуктивність та власна ініціатива. Як вважав Барський, новий світ нагадував абсолютний тоталітаризм, але був доброзичливим, м'яким і був родом з Сибаріса. Якщо ви продуктивні, бережіть себе і не висовуйтеся, ви можете мати золото, жінок, подорожі, все, що завгодно, без будь–яких обмежень. Однак, якщо ви висовуєтесь з рядів або не продуктивні, для вас будуть сухий хліб та ігрища на екрані телевізора. Ні, ні, ні – ніяких вбивств і суворих тюрем. Ні, просто здихай на якомусь Богом і телебаченням забутому клаптику землі.

– Ти про щось думав? – Потоцька торкнулася його руки.

– Ну, я чомусь подумав, що такого рівня стеження неможливо досягти за соціалізму.

– Тому що у вас були погані технології і погане ставлення до людей, – втрутився Майхржак. – Чому ви не переконали людей стежити за самими собою? Ми зробили це.

– Бачу, – відповів Барський.

– Купи собі телефон, і буде відомо, де ти, з ким розмовляєш і так далі.

– Добре, що ви не знаєте, які дані записуються, коли розглядаєте покупки в Інтернеті, – пробурмотіла Потоцька. – Вони знають про вас усе.

– Але ж ці люди – джентльмени, – засміявся Майхржак – Як ти не висовуєшся, тобі не зашкодять.

Барський запалив.

– Добре, що будемо робити?

– Це ж ясно. – знизала плечима Потоцька. – Треба відвідати майора.

– І дозволь мені розповісти тобі найсмішніше. – Майхржак теж дістав сигарету, на мить не знайшов запальнички, тож запалив від сигарети Барського. – Пан Павліцький давно і страшенно конфліктує з рештою типів із колишнього ВІС. В принципі, вони його давно відсунули в сторону.

– Почекай, – буркнула Потоцька, – звучить цікаво.

– Я подумав, що коли між ними така ненависть, то, може, Марчін піде особисто до майора? Не боячись, що майор донесе колишнім колегам.

Потоцька закусила губу.

– Це непогана думка.

Вибратися з Вроцлава на північний захід було нелегко, особливо через звуження, спричинене будівництвом нових магістралей, а в перспективі й об’їздів. Потім рух поступово розрядився, а коли в Зайончково повернули на Ракув, автомобілі майже зникли. Тільки тут "хонда" могла показати, на що вона здатна. Барський не міг відірвати очей від сучасних дисплеїв та екранів.

– Слухай, – зиркнув він на Потоцьку. – Ти не дозволила б мені спробувати на парковці?

– Що дозволила б спробувати?

– Ну... повести.

Дівчина засміялася. Вона різко пригальмувала, потім граціозно припаркувалася на узбіччі лісової дороги.

– Пересаджуйся, – без вагань запропонувала Еля.

– Але в мене немає ні водійських прав, ні будь–яких документів.

Все ж таки Барський мав характер міліціонера.

– А я з поліції, і в мене є посвідчення. Що, у поєднанні з моїм рангом, змусить будь–якого гайця луснути, побачивши нас.

Марчін вискочив з салону. Він обіг машину і з деякими труднощами влаштувався на водійському сидінні.

– Відкоригуй своє положення. – Еля допомогла йому знайти важелі. – То назад, то все назад, так. Зачекай. Ще нахил крісла. Хвилинку, кермо вгору–вниз.

– І що? Їхати? – Марчін натиснув зчеплення і поставив на нейтральну передачу, а потім спробував повернути ключ до упору. Окрім світла, якихось смужок, написів і символів, нічого не сталося.

– Стартер не на ключі, – пояснила дівчина, показуючи кнопку запуску двигуна. – Не треба бути дуже обережним, є зони зім’ятості, з десяток подушок безпеки, розривники на ременях.

Марчін подивився на неї, явно схвильований.

– Але ж нічого не станеться. Холера, скільки це може тягти?

– Понад дві сотні. У нього сто п'ятдесят коней.

– Господи Ісусе. Ну, гаразд…

– Запам'ятай одну річ. Ти, мабуть, знаєш такі транспортні засоби типу "Полонеза" або старого "Фіата". Тепер існує дещо інша філософія водіння. Мало працюєш правою ногою, тобто педаллю газу, зате багато працюєш лівою ногою, тобто зчепленням. У тебе високооборотний двигун, який дуже любить, як його газонути. Але попереджаю, приблизно при трьох тисячах п’ятсот обертах спрацьовує електронна система, яка перетворює транспортний засіб на ракету, – поясняла Потоцька.

Відчувши, що руки трохи спітніли, Барський завів двигун кнопкою. Повільно, щоб не заглох, він попереджав себе подумки. Легкий, легкий дросель і плавний рух зчеплення з усієї глибини. Машина майже безшумно понеслася вперед з такою швидкістю, що вони мало не влетіли в кювет. Барський смикнув кермо, і машина відскочила вліво, пересікаючи дорогу. Він намагався керувати металевим монстром і тримати його якщо не по правій стороні, то хоча б посередині дороги.

– Знаєш, ти все це робиш на першій швидкості? – засміялася Елька.

Марчін перемкнув передачу, а через секунду – наступну. Машина рвалася вперед, як реактивний танк. На щастя, він прилип до дороги буквально як п'явка. Тахометр кидався вперед, індикатор швидкості показував все більші цифри.

– Слідкуй за VTEC[47]!

– За чим? – не зрозумів Барський.

– За тією системою, про яку я говорила.

Марчін зосередив очі на циферблаті, на якому показувалися обороти двигуна. Три триста, три чотириста, три п'ятсот… Ісусе! Шум анітрохи не посилився, але Барський відчув, що якась невидима жахлива рука раптом штовхнула машину вперед із неймовірною, титанічною силою. Радіо стало голоснішим, регулюючи гучність відповідно до шуму всередині. Рульове управління помітно зробилося більш жорстким.

Барський почував себе вільним. Він знайшов давно забуте відчуття могутності і влади, абсолютної свободи і вільності прийняття рішень. Сумніви зникли, і він уже знав, що робити.

Він трохи пригальмував, не бажаючи зосереджуватися лише на водінні...

– Рок–н–рол.

Еля розсміялася.

– Так, ця цивілізація може робити деякі речі. Не просто викликати епідемію віспи, щоб приховати свої темні справи.

Навігаційний комп’ютер наказав повернути праворуч, відображаючи подальші повороти в перспективі. Він же підказав змінити стиль водіння. Барський знову сповільнив машину.

– У цьому щось є, – пробурмотів він. –Як ти думаєш, це правда? Я про причини епідемії.

– Скоро дізнаємось.

Система навігації сповістила, що вони доїдуть до місця призначення за півтори хвилини. Машина звернула на вузьку лісову стежку, що петляла серед сосен, смерек і дубів. Ліворуч з'явилася річка, точніше великий струмок. Барський ще більше сповільнив ходу. Вони перетнули бетонний міст, потім