Михайло Юрійович Відейко - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)

Осиротілим батькам залишивши гіркий дар сльози.

Якщо Плутон замість вас в дар дітей цих отримує,

Навіщо ж в пологах ви мучитесь, бідні жінки?

Херсонеський вірш укладено було елегійним дистихом із традиційним зверненням до перехожого. Так стела ніби сама промовляла до кожного, хто біля неї опинився, розповідаючи історію життя і смерті небіжчика. Вірші відображали найрізноманітніші уявлення про божеств іншого світу. Стверджувати можна лише про те, що були такі родини, не останні в суспільній ієрархії, де вірили, що як у випадку Ксанфа, душа померлого належала Плутону, або як у випадку Ойнанти, дочки Главкія, померлої під час пологів, — в те, що душа сходить під землю і там, випивши води з Лети, впадає в забуття, або ж, як свідчить напис ІІІ ст., відчували потребу в охороні небіжчика від чар і зверталися по неї до Геліоса.

Розгорнені написи, іноді викладені в поетичній формі, могли бути звернені, як до перехожих, так і до померлого. На відміну від ранніх надгробків, вони покликані не констатувати смерть, а викликати співчуття. Цього досягали за допомогою звеличення померлого, описання почуттів живих родичів. Наприклад, на надгробку Ойнанти перелічено достоїнства, властиві жінкам — непересічна врода, благородне походження.

У всіх епітафіях відображається уявлення про потойбічне життя як гірше, порівняно із земним, що відповідало традиційній релігії, а не містеріальним вченням. Загалом же розгорнені написи рідкісні для надгробків північнопричорноморських міст. Інформативність більшості поховальних стел вимірюється суто називанням померлого і його/її належності до певного роду за допомогою вказування патроніміка, а також зображанням символів, що дають відомості про статус і характер занять померлого, або ж, рідше, про те, яким уявлялось його життя в потойбічному світі.

Боспорські епітафії на честь померлих за батьківщину воїнів містять слова про скорботу всіх громадян, про те, що юнак-герой буде вічно жити в їхній пам’яті. В Ольвії на надгробку Нікерата викарбувано слова про згуртованість громадянської общини, співпереживання, громадські похорони, загально-полісний траур.

У ІІ–ІІІ ст. в Херсонесі, Тірі, Ольвії та менших центрах навколо них розташовувалася римська залога та окремі підрозділи війська. Можна зрозуміти, що в містах на вулицях звучала латинська мова. Римські легіонери були відокремленою групою, що, можливо, зверхньо ставилася до місцевого населення. Утім, більшість із солдатів мали грецьке і фракійське походження. Вцілілі написи того часу, хоч і грецькою, містили запозичені з латини слова. Викарбувані на камені документи були насичені військово-адміністративною лексикою. Перші особи Херсонеса отримали права римського громадянства, брали собі римські імена. Дехто мав змішані греко-римські імена. Багато з них, наприклад, із херсонеського роду Флавіїв, обіймали керівні посади. Втім, вважається, що навіть серед освіченої частини населення Херсонеса мало хто добре знав латину. А ті, хто знав, навряд чи використовували її для спілкування між собою, а особливо у сім’ях. Припускають, що латина була введена в гімнасії з другої половини ІІ ст. н. е. Однак, вона не справила суттєвого впливу на словниковий запас міщан, про що свідчить мала кількість виявлених латинізмів у грецьких написах. Латинські назви траплялися на побутовому рівні, особливо при проведенні торгових операцій з римською монетою та ваговими одиницями, у спілкуванні зі солдатами.

Коли римська влада зверталася до херсонеситів, вона писала грецькою. Документи, звернені до римських солдатів чи офіцерів, написані латиною, а прохання до херсонеситів і відповідь намісника Нижньої Мезії — грецькою. Тож зрозуміло, що римська адміністрація не прагнула силою вводити тут свою державну мову, визнаючи право громадян зберігати власні традиції як в мові, так і в усіх пов’язаних із нею сферах духовної культури.

У римський період офіційна документація міст Північного Причорномор’я — почесні дек­рети і проксенії, присвяти богам-покровителям усіх громадян, будівельні написи, списки переможців у змаганнях, листи, епітафії, приватні графіті — все залишалося грецькою мовою.

На Боспорі відсутні написи латиною. Римські імена тут присвоювали собі лише представники державної та військової адміністрації. Правителі з часів Котіса І додавали до свого імені римське Тиберій Юлій. В Херсонесі латиною володіли посли до римських імператорів. Спочатку (45–44 р. до н. е.) на чолі посольства перебував почесний громадянин Гай Юлій Сатир, а вже у ІІ ст. н. е. це був корінний херсонесит Аристон, син Аттіни. Останній двічі вів переговори з боспорським царем Реметалком і шість років «до виснаження» перебував у Римі, просячи елевтерії (незалежності) для свого міста.

Провінційно-римський вплив торкнувся архітектури і мистецтва, в усіх інших сферах духовна спадщина еллінської культури підтримувалася тут, зазнавши мало змін. Місцеві поети в римський період не писали латиною ні епітафії, ні інші поетичні твори. Романізація мало торкнулася духовної культури греків Північного Причорномор’я.

Причиною цього був патріотизм, любов до батьківщини, яку неодноразово прославлено в декретах і епітафіях, викарбуваних тут. Більшість населення міст вірила в єдність своїх громадянських общин і особистого зв’язку зі своєю общиною кожного громадянина. Це відображалося в зібранні на Народних зборах, у збереженні рідної мови і культів давніх богів. У цьому була відданість давнім полісним традиціям, що зберігалися протягом тривалого існування міст, та ще й в оточенні войовничих «варварів».

Художні ремесла

Тетяна Шевченко

В античних центрах Північного Причорномор’я знайдено цілі колекції зразків монументальної скульптури в мармурі та вапняку, дрібної пластики в теракоті, живопису, ювелірного мистецтва. Вони представляють широкий хронологічний спектр. Від архаїчних загадково усміхнених облич, що недалеко відійшли від давньоєгипетського, перського і крито-мікенського канонів — і до схематизму провінційноримських художніх ремесел, що своєрідно виявилися в ранньохристиянських символічних творах.

Мистецтво у своїй інформативності майже рівнозначне з писемними джерелами. Знамениті твори давньогрецького мистецтва є не чим іншим як культовими — це зображення богів, сюжети оповідей про них, атрибутів, ритуалів, учасників цих ритуалів, тих, хто звертається до божеств, тощо. Так чи інакше, вихідною точкою сюжету зображень залишається сакральне. У класичний період воно постає в правильних ідеальних образах молодих людей та жінок, шляхетних чоловіків і поважних старців. У елліністичний період сповнене емоцій, руху та відкритості до змін.

До Ольвії з Афін привозили статуї та надгробки з мармуру. Видатними художніми творами славився Пантікапей. За правління Спартокідів сюди було запрошено відомих скульпторів, які прикрасили архітектурні деталі, зокрема, круглий мармуровий олтар із рельєфними фігурами, що утворюють процесію. Величні статуї прикрашали громадські святилища і вулиці міста. Скульптура зображала переважно богів та героїв. Статуї не були предметом вшанування, але мали своє сакральне значення. Однак нерідко почесним громадянам, на кошти яких відбувалися свята, або іноземним купцям, які давали певні блага для міста, також встановлювали скульптурні пам’ятники.

Найчастіше до наших днів доходять лише фрагменти статуй. За їх деталями можна відновити, кого було зображено, а іноді й де стояло зображення. Описуючи херсонеський храм Артеміди Партенос, Страбон згадує про ксоан. Ксоани були переносними статуями, на відміну від культового образу, розташованого в храмі. Висловлено думку, що ксоан Партенос увінчував вотивну колону, знайдену на одному з теменосів міста. Є підстави вважати, що відкритий розкопками фрагмент мармурової статуї типу Артеміди стояв у елліністичному храмі Партенос, а пізньоелліністичний вапняковий торс Артеміди був частиною статуї, розташованої в храмі або біля нього.

Мистецтво мало своє відображення в розписах стін храмів та багатих будинків. Утім