Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Яка в цій ситуації провина Ейлін? Вона аж ніяк не дурна і мала б усвідомлювати власні вчинки. Окрім того, вона добра католичка — принаймні за вихованням. Усі ці роки вона ходила до сповіді і причащалася. Щоправда, останнім часом Батлер став помічати, що вона не надто охоче відвідує церкву і часом знаходить привід, щоб у неділю залишитися вдома (але ж, зазвичай, вона все ж їздить туди). А тепер, тепер... Тут думки Батлера заходили в глухий кут, він знову повертався до найголовнішого, і все починалося спочатку.

Він повільно піднявся сходами до своєї контори, сів за стіл і знову став думати, думати… Вибило десяту годину, потім одинадцяту. Син кілька разів звертався до нього з діловими питаннями, але переконавшись, що батько в похмурому настрої, дав йому спокій. Ужу була дванадцята, потім перша, а Батлер, як і раніше, сидів і думав.

Аж тут йому раптом доповіли про Ковпервуда.

Не заставши Батлера в будинку і не знайшовши там Ейлін, Ковпервуд поспішив до нього в контору. У тій самій будівлі знаходилося управління декількох ліній кінних залізниць, найбільшим акціонером яких він був. Контора, як зазвичай, була розгороджена на приміщення для бухгалтерів і рахівників, дорожніх доглядачів, касира і так далі.

Батлери — батько з сином — займали в глибині контори маленькі, але зі смаком обставлені кабінети; там чинилися всі найважливіші справи.

Дорогою Ковпервуда (у зв’язку з дивним передчуттям, що так часто виникає у людини перед лихом) невідступно переслідувала думка про Ейлін. Він думав про незвичайні узи, що пов’язували його з нею, і про те, що зараз він поспішає за допомогою до її батька! Важке відчуття охопило його, коли він піднімався сходами (але він, звісно, не надав цьому значення). З першого ж погляду на Батлера йому стало зрозуміло, що сталося щось украй погане. Батлер, не вітаючи його, як зазвичай, дивився спідлоба, і на обличчі його була написана така суворість, якої Ковпервуд у нього ніколи раніше не бачив. Він відразу зрозумів, що справа тут не лише в небажанні Батлера надати йому допомогу, та й не в його внеску. Що ж трапилося? Ейлін? Мабуть, так. Хтось виказав їх. Напевне, їх бачили разом. Ну то й що з того? Це ще нічого не доводить. Він ані словом не викаже себе. Але внесок Батлер, безсумнівно, зажадає назад. Що ж стосується додаткової позики — то й так зрозуміло, що на цьому треба поставити хрест.

— Я зайшов дізнатися, що ви надумали щодо вашого внеску, містере Батлер, — прямо і, як зазвичай, невимушено вимовив Ковпервуд.

Ані з його поведінки, ані з виразу обличчя не можна було припустити, що він щось помітив.

Батлер — вони були самі в кабінеті — дивився йому просто в очі з-під кошлатих брів.

— Мені потрібні мої гроші, — уривчасто і похмуро сповістив він.

Побачивши цього незворушного лицеміра, який заплямував честь його Ейлін, у грудях Батлера спалахнула лють, якої він уже давно не відчував. Старий пронизливо вп’явся очима в свого відвідувача.

— Судячи з того, як розгорнулися події, я очікував, що ви вимагатимете свої гроші, — спокійно, без тремтіння в голосі відповів Ковпервуд. — Все розвалюється, наскільки я розумію.

— Так, усе руйнується і, гадаю, не скоро налагодиться. Гроші знадобляться мені негайно. Я не можу чекати.

— Гаразд, — сказав Ковпервуд, чітко розуміючи всю хисткість свого становища.

Старий був готовий вибухнути. Присутність Ковпервуда неабияк дратувала, більше того — ображала його.

Ковпервуд уже не сумнівався, що вся справа — в Ейлін, що Батлер знає щось або принаймні підозрює. Треба зробити вигляд, ніби справи змушують його квапитись, і покласти край цій розмові.

— Дуже шкода, — сказав він. — Я сподівався на відстрочку, але нічого не вдієш. Вам приготують гроші. Я негайно надішлю їх.

Він повернувся і швидко пішов до дверей.

Батлер підвівся. Він гадав, що все буде по-іншому. Він збирався приперти цього негідника Ковпервуда до стіни, навіть дати йому ляпаса. Він гарячково обдумував сказати щось таке, що спровокувало б Ковпервуда на різкість, а тоді кинути йому обвинувачення просто в обличчя. Але той уже пішов, зберігаючи свій звичайний незворушно-врівноважений вигляд.

Старий неабияк розхвилювався, він був розлючений і роздратований. Відчинивши двері, що з’єднували його кабінет із сусідньою кімнатою, він покликав:

— Оуене!

— Що, батьку?

— Пошли кого-небудь у контору Ковпервуда за грішми.

— То ти все-таки вирішив забрати свій вклад?

— Так.

Оуен був спантеличений гнівом старого. «Що б це могло означати?» — запитував він себе, і вирішив, що у батька виникла якась суперечка з Ковпервудом. Він повернувся до свого столу, написав вимогу і покликав клерка. Батлер підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. Він був засмучений, озлоблений, розлючений.

— Мерзотник! — несподівано для самого себе прохрипів він. — Я йому й долара не залишу, до нитки обберу! Ще й до в’язниці запроторю! Я його знищу! Він і оком не змигне!

Він стиснув свої величезні кулаки і зціпив зуби.

— Я з ним розправлюся! Я йому покажу! Негідник! Підла тварюка!

Ніколи в житті не відчував він такої люті, такого бажання нещадно мстити.

Він ходив по кабінету, обмірковуючи, що робити. Допитати Ейлін — ось із чого треба почати. Ясно, вона буде все заперечувати. Але якщо він побачить по її обличчю, що його підозри небезпідставні, він розправиться з Ковпервудом! Досить уже цієї історії з міським скарбником. Щоправда, формально Ковпервуд не несе кримінальної відповідальності. Але він, Батлер, зуміє повернути все так, що цьому пройдисвіту буде гаплик.

Дійшовши такого рішення, Батлер наказав клерку передати Оуену, що він скоро повернеться. Затим вийшов, сів на конку і поїхав додому. У дверях він зіштовхнувся зі своєю старшою дочкою, яка саме кудись збиралася йти. На ній був костюм з червоного оксамиту з вузькою золотою облямівкою і ефектний червоний, із золотом капелюх. Її ноги були взуті в черевички з помаранчевої шкіри, а руки облягали довгі замшеві рукавички блідо-лілового кольору. У вухах Ейлін красувалися довгі сережки з темного бурштину — бурштин був її новим захопленням. Побачивши вродливу дочку, старий ірландець зрозумів чіткіше, ніж будь-коли, що