Єва Басіста - Дві сторони, Єва Басіста

Глава 41

Десь годину Віра лежала на підлозі. Вона не плакала, а винила себе у тому, що сталося. Дівчина знала, що не варто таке говорити Роману, бо він хоч і не кохає дружину, проте сильно до неї прив'язаний.

- Він зрісся з нею, як мох із деревом. Вона в'їлася у його душу, як цвіль у вогку стіну. Вона запустила в нього свої спори та отруїла мозок, однак його серце ще живе, - думала дівчина. - Я його кохаю! Я хочу його врятувати! Я знаю, що він стане опиратися, але йому загинути не дам! Хай та Лілія отруює Дмитра, але не Романа.

Чорнявка різко піднялася на ноги, що аж закрутилося у голові. Але це не завадило їй швидко одягнутися, закласти коротке волосся у куций хвіст та побігти до будинку Романа. Віра знала, що це божевілля, але їй було плювати.

За пів години вона стояла під будинком хлопця. Її сірі очі дивилися на цю багатоповерхівку, а мозок знав, що десь там живе він. Дівчина навіть не хотіла гадати, що зараз Роман сидить із Лілією, обіймає її, цілує... Ці думки вона блокувала.

Рука чорнявки набрала номер Кученюка, який тим часом лежав біля дружини, що заснула. Хлопець дивився на її волосся та думав про свої помилки. Йому було вкрай важко від усього, що сталося з ним в останні декілька тижнів. Роман відчував себе розбитим, але його змусив все призабути телефон, що завібрував у кишені. Він швидко витягнув його та побачив, що його хоче чути Віра.

Хлопець різко встав із ліжка та подався на кухню, де вийшов на балкон та відповів. Він знав, що ігнорування нічого не принесе доброго.

- Чого тобі? - запитав він.

- Романе, нам треба поговорити, - сказала дівчина.

- Навіщо? Про що?

- Спускайся і дізнаєшся.

- Віро, не грайся зі мною.

- Я зараз стою біля твого будинку та нікуди не піду, поки ти не вийдеш до мене..

- Віро, не починай...

- Якщо не вийдеш, то я прийду до твоїх дверей та влаштую скандал! - проказала дівчина.

- Ти не знаєш, де я живу.

- Добрі сусідки вже назвали мені квартиру. Це восьмий поверх та квартира 55...

- Гаразд, - урвав він її. - Я спускаюся.

- Чекаю.

Роман відчув злість. Він не очікував, що вона прийде. Віра здавалася йому завжди гордою дівчиною, яка б ніколи не пішла на таке. Однак хлопець не розумів мету її приходу.

Кученюк повернувся до кухні. Він заглянув до спальні, де тихо бачила сни Лілія, а після цього вислизнув із квартири та спустився на перший поверх, де стояла Віра.

Її заплакані очі зиркнули на нього. Це принесло йому біль, яка проникла до кожної клітинки його тіла. У нього ледь не підкосилися ноги. Він кохав ту дівчину, що стояла перед ним.

- Романе, - сказала вона, коли відстань між ними скоротилася до метра. - Ти маєш мені повірити.

Русявий беземоційно стовбичив. Він знав, що саме з цього розпочнеться ця безглузда розмова, яка не мала жодного сенсу.

- Повірити? - підняв він брови. - Ти хочеш, щоб я повірив у ту дурню, яку ти мені на вуха хочеш навішати? Віро, після тих слів, ти все розбила.

- Я кажу тобі правду, - стримувала сльози дівчина. - Якщо треба, то я навіть зможу тобі привести свідків, або сам запитай у Дмитра. Він тобі розкаже.

Кученюк засміявся. Ця розмова стала його виводити зі себе.

- Я вірю, що Лілія не винна. Мені не треба доказів, які нічого не доводять. Це цілковита дурня. Віро, краще йди додому.

- Чим тебе так приворожила та руда? Каштановими очима? Га?

- Віро, йди геть...

- Але ти кохаєш мене, а не її! - скрикнула вона та заплакала. Емоції напали на Віру та змусили пускати солоні перли.

Роман застиг. Вона говорила правду, але Лілія його дружина, яка носить  їхню спільну дитину. Це було найголовніше, що тримало його біля неї.

- Краще жити з жінкою, яка чесна, а ніж із тобою, яка говорить не правду.

- Романе, - вчепилася дівчина у його руку, але хлопець різко її забрав та сказав:

- Віро, ти мені не потрібна. Більше не приходь сюди та на розвалюю мою сім'ю. Ніхто ніколи мене не розлучить із Лілією.

Коли він сказав ці слова, то за п'ять метрів стояла його матір, яка щойно підійшла та не розуміла, що коїться. Хлопець, помітивши її, різко розвернувся та пішов до будинку.

- Романе! - крикнула Віра, але двері зачинилися.

Лариса Петрівна зиркала на невідому їй дівчину, що плакала. У білявки аж зіщулилося серце від цього. Вона  зробила декілька кроків до неї, але Віра різко подалася геть.

- Зачекай, - схопила її за рукав кофти власниця магазину.

- Що вам треба? - ледве промовила Віра.

- Ти знаєш Романа?

- Так, на жаль, я знаю цього гівнюка!

Трубан бачила, що дівчина не в собі. Вона хотіла її якось заспокоїти, але не знала як.

- Я його мати. Ти можеш мені розповісти, що сталося?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍