Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

Григорій Петрович одружився романтично, але цілком в інакший спосіб, як його брат Андрій. У час одного із відпускних приїздів, ще бувши поручником, тільки йменований капітаном, якраз після того, як вийшов із поля бою, залишившись живим із цілого полку сам, він пішов пополювати, при тому сам, без жодного супроводу; загалом сказати, відтоді Григорій Петрович любив усамітнюватися, адже його пережиття було не з простих. У лісі перестрівся з іншим мисливцем, який був, правда, із собакою та слугою, – з Павлом Миклашевським, зубожілим нащадком знаменитих козацьких полковників. Вони разом у лісі пообідали й випили і, як це часто в подібних випадках буває, перейнялися один до одного дружніми почуттями, а оскільки дім Павла Миклашевського був ближчий від місця їхньої трапези, ніж дім Григорія Темницького, Павло запросив молодого офіцера до себе на гостину. Коли ж підійшли до дому Миклашевських, з розчиненого вікна почули музику гуслей – звуки линули чарівні. Треба сказати, що Григорій Петрович змалку виявив особливі музичні здібності. Ще навчаючись в єзуїтів, він звернув на себе увагу, бо дуже швидко навчився грати на органі й чудово співав. Ректор школи навіть радив Петру Григоровичу, щоб той навчав сина музики, але дід ту пораду цілком злегковажив: чи ж його син мав стати органістом чи музикою в чийомусь дворі? Для шляхтича заняття такого роду вважалося немислимим, не рівня, приміром, військовій службі – ось чому Григорій і потрапив до Кадетського корпусу. Однак схильність до музики в нього залишилася на все життя – записані нотами аркуші в його паперах були його складання, не звісно тільки, де і в кого вчився нотної грамоти: чи не в тих-таки єзуїтів? Отже, Григорій Петрович складав музичні композиції. Через це можна уявити, як зачарувався, почувши чудову музику, що линула з вікна. Павло Миклашевський при цьому сповістив, що грає його дочка Парасковія, яка музичними вправами вельми захоплюється. Григорій Петрович затримав свого майбутнього тестя і попросив, дати змогу йому послухати.

– Слухай, а я розпоряджуся, щоб нам щось приготували, – сказав пан Павло.

Григорій залишився сам. І чуючи чудове грання, забув, де він, куди йшов і куди збирався. А коли гуслі, перервавшись на мить, повели мелодію відомої йому псальми, зазвучав і співний чарівний голос, молодик не втримався – слова самі потекли йому з горла. Таємнича гуслистка однак не перервала ані гри, ані співу, і отак вони доспівали псальму до кінця. Тоді музика стихла, а у вікні з’явилося чарівне видіння, яке й вирішило долю Григорія Петровича. Вони зупинили одне на одному погляди, і ці погляди поєдналися так, що обоє збагнули особливу значимість цього моменту. В цей час на ганку з’явився господар і закликав гостя у дім. Після обіду вони до вечора співали під супровід панни Парасковії, отож додому Григорій Петрович дістався наступного дня цілком заморочений. Відтоді щодня їздив на музичні вправи, і за короткий час і сам грав на гуслях. Петро Григорович захоплення синове не схвалював, бо добре відав, що донька Павла Миклашевського – партія для його сина незавидна. Але Темницькі, як ми переконалися, бувають уперті до затятості, отож Григорій Петрович поїхав на службу одруженим, і в одному з листів, які я прочитав у домі Уляни Григорівни, Петро Григорович звіщав синові, що він "обманувся в приданім за твоєю жоною". Григорій же Петрович залишив дружину в домі батька, як визначав дід, "на догляд і навчання її господарству та й поштивим звичаям", бо панночка окрім гри на гуслях та вміння чудово співати, нічого не вміла і не знала. Андрій Петрович тоді був відділений, у дідовому домі залишалися його дочки Анастасія і також Парасковія, а ще й бабця наша, отже, жінок виявилося забагато; коли ж таке трапляється, всі ж були норовисті, спокою годі сподіватися, про що дід і скаржився синові – це було тоді, коли бабця таки перебралася з дочками до Лісовичів. Невістка ж із зовицями не вжилася чи навпаки: зовиці з невісткою – лист деталей не вияснював. Парасковія Павлівна, хоча й вийшла із славетного роду, не вміла однак ані писати, ані читати, ясна річ, що й музичні твори заучувала з пам’яті, тут у неї був наставник – місцевий дяк, також залюблений у музику. Не знати, що відписував на ці листи Григорій Петрович, – чомусь вони в дідовому сховищі не збереглися, хоча той зберігав усі папери; можливо, капітану, який все ще був зайнятий у бойових операціях, було не до того, а може, там було щось непоштиве до батька чи супротимовне, і той, прочитавши, їх сердито шматував.

Парасковія Павлівна народила, як уже звіщалося, Григорію Петровичу п’ятеро дочок, і всі вони, як оповіла Уляна Григорівна, вчилися музиці. Сама Уляна грала на кларнеті, Олена – на скрипці, а решта, з матір’ю заразом, на гуслях. Вони влаштовували чудові концерти, особливо, для гостей, а музику складав сам батько, відтак спільно її й розучували. Всі сестри Уляни Григорівни володіли чудовими голосами й своїм співом не раз приводили гостей до сліз. Але не тільки перед чужими грали й співали: у довгі, темні осінні чи зимові вечори збирались у залі й допізна грали для себе, впиваючись солодкими звуками, до яких чинили пригрища вітри, шуми листопаду чи виття завірюхи, – це були, сказала розчулена Уляна Григорівна, розкішні хвилини. Всю ту музику склав Григорій Петрович, і з того залишилося тільки кілька аркушів, а решту, як цілком байдужне оповістив Микола Павлович, розшарпали діти, отже, й музика та стала однією із тіней зникомих. Признаюся, їдучи лісом і поринувши у трансцендентний стан, я гірко жалів на ту втрату і перекидав у голові думками, шукаючи способу, як би звільнити ті ув’язнені папери, адже жодної гарантії, що вони збережуться у решті своїй нема: Уляна Григорівна сповістила, що коли сестри повиходили заміж, музику вони закинули, поринуті в господарчі та родинні клопоти, і вона також хтозна-як давно брала до рук кларнета чи гуслі, а може, вже не здолає й заграти, бо й пам’ять її з літами притупилася, а нот читати так і не могла, хіба трошки. Отож, коли вони розлетілися з батькового дому (вона спершу поселилась у чоловіка, це після смерті Григорія Петровича сюди перенеслися), батько з матір’ю залишилися самі, не припиняли спільних музикувань, бо обоє були страшенно закохані в музику; вони разом її й складали, а записував батько, але коли мати померла, батько сам зняв із її гуслей струни і поклав у материну труну, щоб вона, потрапивши до раю (а в тому,