Даніель Дефо - Робінзон Крузо, Даніель Дефо

він національності. Він відповів: «Espagniole» (іспанець) і, трохи очунявши, найкрасномовнішими жестами почав висловлювати свою вдячність за те, що я врятував йому життя. Покликавши на допомогу все своє знання іспанської мови, я сказав йому:

- Сеньйоре, розмовляти ми будемо згодом, а тепер нам треба діяти. Якщо ви маєте силу битись, то ось вам тесак і пістоль; беріть їх і вдармо на ворогів.

Іспанець з подякою прийняв тесак з пістолем і, відчувши в своїх руках зброю, ніби переродився. Де тільки взялись у нього сили! Як вихор налетів він на своїх убивць і в одну мить порубав двох на шматки. Правда, нещасні дикуни, приголомшені пострілами й несподіваним нападом, були такі перелякані, що падали від страху і не могли ні бігти, ні опиратись нашим кулям. Те саме сталося й з п’ятьма дикунами в човні, в яких стріляв П'ятниця: якщо троє впали поранені, то решта звалилися з ніг просто з переляку.

Я тримав заряджений мушкет напоготові, проте не стріляв, зберігаючи заряд на крайній випадок, бо я віддав іспанцеві пістоль і тесак. Наші чотири розряджені рушниці залишились під деревом на тому місці, звідки ми вперше почали стріляти. Я покликав П’ятницю й наказав йому збігати по них. Він миттю злітав туди й вернувся. Тоді я віддав йому свій мушкет, а сам почав заряджати решту рушниць, сказавши своїм спільникам, щоб вони приходили до мене, коли їм буде потрібна зброя. Поки я заряджав рушницю, між іспанцем та одним із дикунів зав’язався жорстокий бій. Дикун накинувся на нього з великим дерев’яним мечем, таким самим, яким забили б іспанця, коли б я не поспішив йому на виручку. Мій іспанець, як виявилось, був сміливіший, ніж я сподівався. Незважаючи на кволість, він бився як лев і завдав супротивникові своїм тесаком два страшні удари по голові. Але дикун був рослий, міцний хлопець. Схопившись із іспанцем рукопаш, він скоро повалив знесиленого супротивника і почав виривати в нього тесак. Іспанець розважливо пустив його, вихопив з-за пояса пістоль і, вистріливши в дикуна, вбив його наповал - раніше, ніж я встиг підбігти на допомогу.

Тим часом П’ятниця, діючи на власний розсуд, переслідував утікачів з самою сокирою в руці; нею він зарубав трьох чоловік, поранених першими нашими пострілами. Дісталось від нього й іншим. Іспанець теж не марнував часу. Взявши в мене мисливську рушницю, він погнався за двома дикунами й поранив обох, але не мав сили довго бігти, і їм пощастило сховатись у лісі. Тоді за ними погнався П’ятниця і одного убив, а другого не міг наздогнати, бо той був моторніший. Незважаючи на свої рани, він кинувся в море, поплив за човном з трьома земляками, що встигли відчалити від берега, і наздогнав його. Ці четверо (в тому числі один поранений, про якого ми не знали - живий він чи помер) тільки й втекли з двадцяти одного чоловіка. Ось точний звіт:

 

3 - вбито першими нашими пострілами з-за дерева,

2 - наступними двома пострілами,

2 - вбито П’ятницею на човні,

2 - добитих ним же з числа поранених спочатку,

1 - убитий ним же в лісі,

3 - убито іспанцем,

4 - знайдено мертвими в різних місцях (померли від ран, або їх убив П’ятниця, переслідуючи),

4 - втекли в човні (з них один поранений, якщо, не мертвий).

__________

 

Разом 21.

 

Троє дикунів, що врятувалися в човні, гребли чимдужче, намагаючись якнайшвидше втекти від наших пострілів. П’ятниця разів два чи три вистрілив їм услід, але, здається, не влучив. Він почав умовляти мене взяти один із човнів і пуститись за ними навздогін. Мене й самого турбувала їхня втеча: я боявся, що, коли вони розкажуть своїм землякам про пригоду на острові, ті наскочать, чого доброго, на двохстах чи трьохстах човнах і подолають нас своєю кількістю. Тому я згодився переслідувати втікачів і, підбігши до одного з човнів, плигнув у нього, наказавши П’ятниці зробити те саме. Та як же здивувався я, коли вскочивши в човен, побачив чоловіка, що лежав у ньому з зв’язаними, як у іспанця, руками й ногами, очевидно, теж призначений на з’їдення. Він був напівмертвий від жаху, не знаючи, що діється навколо, і не можучи визирнути за борт човна, бо дикуни міцно скрутили його; він так довго пролежав зв’язаним, що вже ледве дихав.

Я негайно перерізав пута, що були на ньому, і хотів допомогти йому підвестись. Але він не тримався на ногах. Він не мав навіть сили говорити і лише жалібно стогнав. Бідолаха, здається, думав, що його для того тільки й розв’язали, щоб убити. Коли П’ятниця підійшов до нас, я наказав йому пояснити полоненому, що він вільний, і передав П’ятниці пляшечку з ромом, щоб він дав йому ковток. Радісна звістка в поєднанні з ромом оживили бідолашного, і він сів у човні. Але треба було бачити, що сталося з П’ятницею, коли він почув голос і побачив обличчя цього чоловіка. Він кинувся його обнімати, заплакав, засміявся; потім почав скакати круг нього, пустився в танок; знову заплакав, замахав руками, заходився бити себе по голові й по обличчю,- одно слово, неначе збожеволів. Я довго не міг добитись жодних пояснень, поки він, нарешті заспокоївшись, сказав, що це його батько.

Важко висловити, як зворушив мене такий вияв синівської любові в моєму товаришеві. Не можна було дивитись без сліз на радість грубого дикуна, коли він побачив свого врятованого від смерті батька. Але не можна було й не сміятися з безглуздих вихваток, якими виявлялась ця його радість та любов. Разів двадцять він вискакував із човна і знову вскакував у нього; він то сідав біля батька й пригортав його голову до своїх грудей, то починав розтирати його задубілі руки й ноги. Я порадив йому розтерти батька ромом, і це дуже допомогло старому.

Про те, щоб наздогнати втікачів, тепер не могло бути й мови: вони майже зникли з очей. Отже, задумана погоня не відбулась і, треба сказати, на наше щастя, бо через дві години, тобто раніше, ніж ми встигли б проїхати чверть путі, задув жорстокий вітер, що лютував потім цілу ніч. Він дув з північного сходу, саме назустріч утікачам, так що