Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

читає молитву й забороняє вигнати скаженого пса, є султан? Чи не є отією собакою яничарство і вся військова машина імперії? Оскаженів вірний страж, став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всіх, на кого нападе…

Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений і лютий. Петро добре знав цей край. Він, утікши з яничарської школи, приєднався ще юнаком до повстанців Каландара, цього шаленого дервіша, який мріяв знищити все злото на землі, бо від нього, мовляв, усі біди людські. «Гяур?» — запитав Каландар—оглу в Петра, і той ствердно кивнув головою. «Я тобі податок за це платитиму, тільки візьми до себе, — попросив Петро. — Дивись, у тебе навіть цигани є, а в них же не віра, а тільки піввіри». Зареготався дервіш Каландар—оглу: «Не буду з тебе брати харадж,[140] я не султанський чауш. Іди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти — наш, а якщо в серці твоєму — погань, то, навіть імамом будучи, ти — поганець, гірший за гяура». Всю Анатолію обійшов разом з повстанцями Петро… А коли султанське військо придушило—таки Каландарове повстання, то втік Петро разом з шаленим дервішем у Персію, а звідти довго добирався до Чорногорії, де стрівся з Устею, а потім і з Олександром.

Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра:

«Що зробив би ти, ставши султаном?» Петро насупився й довго мовчав. «Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном». «А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?» — відповів запитанням Петро. «Я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном. Варто. Необхідно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?» Петро згадав дервіша Каландара—оглу й відповів:

«Я б, як Каландар—оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми». — «Як це — порівну? Колись Оттоманська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося. І що маємо? Все одно були багачі і були бідні». Петро безнадійно махнув рукою: «Клятий світ! Його, мабуть, не переробиш! Але яничарів та акинджів я б знищив». — «Чого раптом?» — «Тому що доки будуть яничари та акинджі, доти Туреччина кидатиметься на всіх з війною — навіть тоді, коли їй це не потрібно. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу».

Щось на другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі[141] посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра, чи то пак австрійських дворян із сербськими прізвищами Ніколич та Видич.

Кавалькада із сорока вершників під'їхала до муру, яким огороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних до зубів капиджів.[142] Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч знали, що має бути посольство: їх попередили з двірцевої дефтерхани.[143]

Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другрї брами дійшли пішки в супроводі двох двірцевих сановників. Знов зупинили їх калиджі і знов треба було показувати охоронцям султанський ярлик.

Минули й третю браму. Капиджі відійшли вбік. Посольство увійшло в третій двір. Якраз напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув, як шалено закалатало його серце… Відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, спокійно, графе Олександр, султане Ях'я, ти всього—на—всього дворянин на прізвище Ніколич…

Посольство зупинилося. Олександр поволі повертав голову, роздивляючись навколо. Згадалися розповіді матері. Праворуч стоїть терем з євнухами, по ліву руку — будинок, де живуть султанові дружини.

Тиша. Наче вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. По праву руку — три тисячі яничарів. При повній зброї — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках—бирках, білий грубошерстий шлик спускається вниз, а попереду, де б європеєць почепив пір'їну, — проста дерев'яна ложка. Шлик — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають. Позаду прапор яничарський — червоний, як кров, із срібним півмісяцем та мечем Османа.

Стоять, мов намальовані …

Тиша. Моторошна тиша—По ліву руку — три тисячі спішених сипахів. Теж при повній зброї, але одягнуті багатше — із сріблом та злотом на мундирах.

Два турецькі баші, що супроводжують посольство, вклонилися спочатку яничарам, а потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють свої голови посол, його секретар, начальники відділів. Ось і до них з Петром черга дійшла. Схилив голову спочатку вправо, потім вліво. Відчув, що треба йти. Пішов за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари та сипахи, схиляються низько, майже до колін, аж рукави—шлики землю метуть. І не розгинаються, аж поки не пройде посольство.

Тиша. Тільки чути шурхіт ніг.

Ось уже й самі покої. Зупиняються паші, зупиняється посол. Зупиняються всі.

У дверях з'являються троє: капиага,[144] харем—агаси та муха—физлар—ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.

Тиша, тиша, тиша—Велика палата завішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем—агаси пищить:

— Зброя!

— Зброї при нас немає, — каже радник посольства.

— Обшукати!

Коли спритні руки одного з капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при ньому — це так.

Але він ще прийде сюди із зброєю. І хай тоді дрижить Стамбул.

Двоє високопоставлених турків узяли віденського посла попід руки і повели в іншу кімнату — вже до самого султана Мустафи. Відкинули пишні килими, що прикривали двері, — і Олександр побачив свого родича, який сидів на невеликому підвищенні, обкладений з усіх боків гаптованими злотом