Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

Ми якийсь час мовчки обдумували інформацію Рамеша, відтак почали у подробицях знайомити його з результатами наших досліджень, не згаданих у пресі. Виклали коротко свої позиції щодо можливості існування кристала-комп’ютера, здатного до самоорганізації. Були, звичайно, наведені міркування-гіпотези про «подорож» у Скіфію, швидкоплинний «контакт» з Демокрітом.

Доктор Сінгх був просто-таки приголомшений нашими повідомленнями.

Ткачук знову почав міряти кроками кімнату, заклавши руки за спину.

— Як бачите, шановний доктор Сінгх, — дещо менторським тоном забубонів він, не відриваючи погляду від своїх новеньких мокасинів, — фізика немовби намагається перехитрити саму себе. Причини й наслідки помінялися місцями. Результати експериментів ідуть врозріз не лише із загальноприйнятими поняттями фізики твердого тіла чи нелінійної оптики, але й з елементарною логікою. Підкреслюю: елементарною логікою.

— У нас в Індії кажуть: діло діла вчить. Думаю, нема підстав відступати, — Рамеш обвів нас запитальним поглядом, ніби шукаючи підтримки.

— Ніхто не каже про відступ, — рвучко підвів голову Ткачук. — Але як повести наступ? Якими повинні бути стратегія і тактика? Боїв місцевого значення проведено чимало, а наступу по всьому фронту немає й досі.

— Причина передує наслідку. Один з основних законів природи. Можливо, ця аналогія не зовсім відповідає конкретній ситуації, проте, мені здається, запорука успіху в тому, щоб розшукати третю реліквію і звести їх воєдино з Чінтамані, як сказано в легенді. Така моя позиція, — сказав Рамеш.

— Ніби логічно, — зітхнув Сашко. — Ми й самі прийшли до такого висновку. Але де шукати цю третю реліквію — чашу? Голку в сіні — і то легше.

Він підійшов до вікна і, притулившись чолом до шиби, задивився на вулицю.

— Як на мене, то в даній ситуації слід зіставити результати експериментів містера Маккензі з нашими, — перервав я мовчанку, що затягувалась. — Відтак спробувати провести спільні досліди.

— Аякже! — не обертаючи голови від вікна, іронічно озвався Сашко. — Маккензі тільки про це й мріє! Тим паче, що військові теж не проти побавитися з додекаедром.

Доктор Сінгх розважливо мовив:

— Мені здається, що ваш песимізм дещо передчасний. Гордон Маккензі не раз запрошував мене до себе. Поки що я відмовлявся через ряд особистих причин. Натомість порекомендував свого учня Бхабані Сагара. Маккензі не відмовив, очевидно, маючи на увазі, що я згодом таки пристану на його пропозицію. І ось тепер, можливо, саме час про це подумати,

— Думка слушна, — Бандура був на диво спокійний. — Наскільки мені відомо, остаточний монтаж суперкомп’ютера можна здійснити і без участі містера Сінгха, а тим часом він і справді зможе допомогти у розгадці всіх цих метаморфоз. Справа надто затягнеться, коли вдатися до офіційних каналів, та й хтозна, якими будуть ці переговори з англійськими вченими.

Їй-богу, набридло вже розказувати! Бо що ви думаєте? Справді нудно: кажи та й кажи, і не відв’язуються. Ну, добре, я розкажу, тільки єй-єй, це буде востаннє.

За вікнами готелю поступово затихав вуличний шум, місто вкладалося спати, а у нашому номері, здавалося, геть забули про житейську прозу.

Рамеш підійшов до столу, де лежав його аташе-кейс, і дістав з нього циліндричний целулоїдний футляр, крізь прозорі стінки якого проглядався тугий згорток пожовклого паперу. Не поспішаючи відгвинтив пластмасовий ковпачок, відтак обережно витрусив з нього згорток і жестом володаря Гранпрі всесвітнього конкурсу ілюзіоністів, магів і чародіїв зробив кілька помахів перед нашими здивованими фізіономіями.

Тримаючи самими кінчиками пальців краї згортка, який трохи розкрутився, Рамеш узявся пояснювати:

— Як ви, можливо, чули, ще в 1971 році уряд Індії скасував привілеї всіх магарадж, яких на той час налічувалось кілька тисяч. Позбавлені колишньої влади, князі змушені були використовувати для прожиття награбовані предками багатства. З родових палаців, які уряд залишив нащадкам колись всесильних володарів, на аукціони попливли антикварні речі — вироби із слонової кістки, золота і срібла, дорогоцінні камені, старовинні рукописи. Цей рукопис я цілком випадково купив на одному з таких аукціонів у Хайдарабаді. П’ять тисяч рупій, які я заплатив за нього, не так уже й багато, якщо взяти до уваги його зміст, — Рамеш подав згорток Миколі Олексійовичу. — Це по вашій лінії, містер Бандура, — всміхнувся індієць.

Заінтриговані, ми з Сашком примостилися поруч з професором, нетерпляче позираючи на пожовклий рукопис, на якому рівними рядками стелилися намережені чорним чорнилом слова, що чекали зустрічі з вами, напевне, не одне століття.

— А літери слов’янської абетки, — дещо розгублено мовив Сашко, мружачи очі.

— Олександр Пилипович має рацію, — спроквола мовив Бандура, і з його тону можна було зрозуміти, що зараз ми почуємо щось незвичайне. — Текст написаний староукраїнською мовою з усіма притаманними сімнадцятому століттю орфографічними особливостями.

Раз у раз роблячи невеличкі паузи, наче вживаючись в атмосферу старовини, Микола Олексійович почав читати своєрідний щоденник нашого земляка, котрого вірність військовому обов’язку й побратимству три століття тому закинула далеко від рідної домівки:

«Року 1645, зараз на Покрову, з польського города Гданська рушили у неблизьку путь судна морскіє, взявши з собой в дві і півтисячі козаков, жеби запорожці дали помочи французам Дюнкерк осадити, под которим немалий час стоят ониє, не можучи гішпанців узяти у той фортеці.

Серед охочих випробувати долю та воєнне щастя у далекій Франції под началом достойних командирів запорозьких Івана Сірка та полковника Солтенка зголосився і я, драгоман козацький Андрій Почекайбрат, сімнадцяти год от роду, син Остапа Почекайбрата з Хвастова.

Мемуари сії начав писать я ще у Варшаві і тішу себе надією, що когда-то стануть вони, можливо, при помочи комусь, хто обладатиме правом розгадать дивовижну таїну, посвяченим у котору я неожиданно вказався…»