Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Яким страшним видовищем була ця людська череда! Напівголі невільники, прикриті хіба що клаптем «мбузу» — цупкої тканини з кори дерева, жінки всі у виразках від ударів нагая, змучені, виснажені діти із закривавленими ногами, — матері намагалися нести їх на руках, незважаючи на свою важку ношу, — скуті люди з колодками на шиї, які були ще болючіші від каторжних кайданів.

Ці нещасні, ледь живі люди, майже безголосі, ці «кістяки з чорного дерева», як сказав про них Лівінгстон, могли б розчулити своїм виглядом навіть дикого звіра. Проте наглядачів-арабів це видовище анітрохи не вражало, а наглядачі-португальці, зі слів Камерона, були ще жорстокішими за арабів.[62] За бранцями було встановлено найсуворіший нагляд як під час походу, так і на стоянках. Дік Сенд зрозумів, що годі й думати про втечу. Але як же тоді знайти місіс Уелдон. Жодних сумнівів: Негоро брав участь у захопленні матері й сина. Яку мету переслідував португалець, розлучаючи тих, хто потрапив в аварію на «Пілігримі», Дік Сенд ще не знав. А те, що Негоро був здатен на будь-який злочин, ще більше лякало, і серце юнака обливалося кров’ю від самої думки про небезпеку, яка загрожує місіс Уелдон.

«Ох! — повторював він. — Подумати тільки, що я міг пристрілити й того, й іншого негідника і не зробив цього!» Знову й знову юнакові допікали болісні думки. Від яких страшних нещасть позбавила би людей заслужена страта Герріса й Негоро. Від яких тяжких прикрощів позбавила б вона принаймні тих, із ким ці торговці людським м’ясом поводяться як з рабами. Місіс Уелдон і маленький Джек зовсім безпомічні й самотні. Кузен Бенедикт — для них не опора. Добре, якщо він зуміє подбати хоч про себе самого. Напевно, всіх трьох вже відправили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто понесе дорогою хворого хлопчика?

«Матір, — казав собі Дік, — матір! Вона візьме Джека на руки й нестиме його до повної знемоги, поки не впаде на дорозі… Вона зробить те ж, що роблять нещасні рабині… Так як і ці рабині, вона помре в дорозі… Ох, дав би мені Господь опинитися вічна-віч із цими катами…»

Проте Дік і сам був бранцем. Він був однією з голів цієї череди, яку наглядачі гнали в глиб Африки. Він не знав навіть, чи ведуть Негоро й Герріс самі ту партію невільників, в яку включили свої жертви. Тепер уже немає Дінго, нікому відшукати сліди Негоро й зчинити тривогу при його наближенні.

Один лише Геркулес міг прийти на допомогу нещасній місіс Уелдон. Та хіба ж можна сподіватися на диво?

І все ж Дік, як потопаючий за соломинку, чіплявся за цю надію. Дік вважав, що він добре знає Геркулеса й може не сумніватися, що, опинившись на волі, Геркулес зробить все підвладне силам людським для порятунку товаришів, і особливо місіс Уелдон. Геркулес, напевно, йде слідом за бранкою і вже знайшов спосіб дати їй знати, що допомога близько. А може Геркулес має на меті спочатку звільнити його, Діка Сенда, аби потім вже удвох звільнити місіс Уелдон?

Дік жваво уявляв собі, як уночі Геркулес пробирається до табору невільничого каравану. Він обдурив пильність сторожі: такий же чорний, як інші раби, непомітно сховався поміж їхньої юрби. Ось він підповзає до Діка, звільняє його й забирає за собою в ліс… Ось вони обидва на волі!.. Чого тільки не зроблять вони для звільнення місіс Уелдон!..

Річка дає їм можливість спуститися до узбережжя, і Дік Сенд, краще знаючи тепер всі труднощі, що чекають на шляху до порятунку, успішніше здійснить свої плани і врятує місіс Уелдон…

Так юнак переходив від розпачу до надії. Він не впадав у зневіру, його енергійна натура не хотіла коритися лихій долі. Дік Сенд готовий був скористатися з найменшої можливості, аби розпочати боротьбу. Насамперед потрібно було довідатися, куди прямував невільничий караван. Можливо, що кінцевим пунктом маршруту була одна з факторій Анголи, до якої залишалося всього кілька денних переходів. Але якщо караван йшов у внутрішні області Екваторіальної Африки, то попереду лежали ще сотні й сотні миль шляху. Головний невільничий ринок знаходився у Ньянгве, в області Великих озер, якими подорожував тоді Лівінгстон. Ньянгве лежить на меридіані, що ділить Африку на дві майже рівні частини. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве було дуже далеко, — тож в дорозі потрібно було б провести багато місяців.

Не дивно, що Дік так переймався питанням, куди прямує караван: адже з Ньянгве не варто було навіть намагатися тікати. Якби місіс Уелдон, Діку, Геркулесу та решті негрів пощастило вирватися з полону, вони однаково б загинули десь між областю Великих озер і берегом океану.

Проте невдовзі Дік Сенд заспокоївся: очевидно, партія мала швидко прибути на місце. Не розуміючи мови, якою перемовлялися між собою провідники каравану, — то була суміш арабської мови з якимсь із африканських наріч, — він все ж зауважив, що вони часто називають один із місцевих невільничих ринків. Йшлося про Казонде, а Дік знав, що саме це місце — центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував Дік, вирішується доля всіх бранців, вони потраплять там до рук місцевого царька або ж до рук работоргівця. І він не помилився.

Дік Сенд, який старанно вивчав географію, знав, що відстань від Паоло-де-Луанда до Казонде не перевищує чотирьохсот миль. Отже, табір на Кванзі перебував не більше як за двісті п’ятдесят миль від цього невільничого ринку. Дік вирахував це приблизно, ґрунтуючись на переході, зробленому його маленьким загоном у супроводі Герріса. За звичайних умов такий шлях можна пройти за десять-дванадцять днів. Але караван вже був знесилений пройденою