Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

гілля утворює густу хащу, у якій можна загубитися. Пейзаж доповнювали баньяньг — дерева, в яких насіння не обростає м’якоттю. Під покровом смоківниці розташувався, як у затишному притулку, цілий невільничий караван, той самий, про який Герріс розповідав Негоро. Агенти работоргівця Альвеца гнали невільників у Казонде, на головний ринок чорного товару. Звідти цих нещасних, вирваних з рідних селищ, відправляли в бараки на західне узбережжя або в Ньянгве, в область Великих озер. У Ньянгве утворювали нові каравани, що пливли на північ — до Верхнього Єгипту або на схід — у факторії Занзібару.

У таборі Дік Сенд та його супутники одразу перетворилися на рабів. Зі старим Томом, його сином, Остіном, Актеоном і бідолашною Нан, хоча вони й не були африканцями, поводилися так само, як і з тубільськими невільниками. Нових бранців знезброїли, незважаючи на їхній опір, розбили на пари, і кожній парі надягли на шию довгу, у шість футів, колодку з розтрубами на кінцях у формі римської цифри V. Розтруби рогатини, які щільно охоплювали шию, замикалися залізною скобою. Жахливі нашийники змушували невільників йти вервечкою, не ухиляючись ані на крок ні праворуч, ні ліворуч. Крім цієї рогатини, нещасних попарно скували важким ланцюгом, що оперізував їм стегна. У невільників залишалися вільними руки — але лише для носіння вантажу, і ноги — лише для ходи, а не для втечі… І так вони мали брести під палючим сонцем сотні миль… А щоб полонені рухалися швидше, їх щоразу підстьобували батогом наглядачі — хавільдари. Дік та його товариші, знесилені боротьбою, яка щойно скінчилася, більше не чинили опору. І чому їм не вдалося втекти, як Геркулесові? Але, при всій могутній силі втікача, що чекало його в цій жахливій країні? На що він міг сподіватися, коли проти нього були голод, дикі звірі, тубільці?

Можливо, невдовзі він заздритиме своїм товаришам, які потрапили в неволю! А тим часом бранці не могли розраховувати на жодне послаблення з боку провідників каравану. Останні — араби й португальці — розмовляли між собою якоюсь своєю мовою, а з невільниками спілкувалися лише погрозливими жестами та окриками.

Дік Сенд був білим, і работоргівці не наважувалися поводитися з ним, як з іншими. В нього забрали зброю, але ланцюгів не одягали й не з’єднували рогатиною з невільниками. Та поруч йшов спеціальний доглядач, який не зводив з нього очей. Дік Сенд озирався навсібіч, очікуючи, що зараз з’являться Негоро або Герріс, але їх не було. І все ж Дік ані на мить не сумнівався, що ці двоє негідників причетні до нападу на його загін. Йому спало на думку, що місіс Уелдон, Джека й кузена Бенедикта відокремили від інших бранців за розпорядженням американця або португальця. Не бачачи в таборі ані того, ні іншого, Дік подумав, що обидва спільники супроводжують свої жертви. Куди ж вони відвели місіс Уелдон? Що збираються вчинити з нею? Болісна тривога за місіс Уелдон та її близьких не давала Дікові спокою й змушувала забувати про власне лихо.

Караван, що розташувався на відпочинок під гігантською смоківницею, налічував не менше восьмисот осіб, серед них близько п’ятисот невільників обох статей, двісті солдатів-тубільців і близько сотні носіїв, наглядачів та агентів работоргівця.

Наглядачі були набрані з арабів і португальців. Важко уявити собі, як жорстоко ці люди поводилися з невільниками. Вони били їх з приводу і без нього, а тих, хто занедужував, втрачав сили, не витримував катувань, позбавляли життя ударом ножа або кулею, бо їх вже не можна було продати.

Невільників тримали в покорі звірячою жорстокістю. Через такі порядки рідко коли караван доходив до кінця хоч би з половиною живого «товару». Решта встеляли своїми кістками караванні шляхи із внутрішніх областей Африки до берега океану; лише декому вдавалося втекти дорогою. Легко уявити собі моральний вигляд європейців (здебільшого, португальців), які супроводжували невільничі каравани як агенти работоргівця. Це були покидьки суспільства, викинуті зі своєї країни, злочинці, каторжани, власники невільничих кораблів, яким вдалося уникнути шибениці. Такою людською потолоччю були й Негоро з Геррісом. Вони служили в одного з найбільших работоргівців Центральної Африки Хозе-Антоніо Альвеца, — добре відомого всім дрібним торгівцям «чорним товаром»; лейтенант Камерон повідомив про нього цікаві відомості.

Для конвою невільників работоргівці вербували солдатів переважно серед тубільців. Але полювання на людей не були монополією работоргівців. Негритянські царьки теж влаштовували криваві набіги на своїх сусідів з тією ж метою; переможених чоловіків, жінок і дітей продавали работоргівцям за кілька ярдів коленкору, за порох, рушниці, за рожеве або червоне намисто, а в голодні роки, розповідав Лівінгстон, навіть за жменю маїсу.

Загін солдатів, що супроводжував караван Альвеца, був типовим зразком найманого африканського війська. Це було збіговисько напівголих чорношкірих бандитів, озброєних кремінними рушницями, в яких довге дуло було закуте у мідні кільця. З такою охороною агентам работоргівця було нелегко впоратися. Ця банда завжди дуже неохоче підкорялася наказам. Вона сама призначала час виступу в похід і час зупинки для відпочинку. Незговірливих агентів охорона швидко змушувала погрозами залишати караван.

Важкий вантаж каравану несли на плечах самі невільники — чоловіки й жінки, але работоргівці все ж наймали певну кількість носіїв — «пагазисів». Їм довіряли тюки з особливо цінним товаром, головним чином зі слоновою кісткою. Інколи траплялися величезні слонові бивні вагою до ста шістдесяти фунтів, і для перенесення кожного з них було потрібно по два носії. Із прибережних факторій слонову кістку переправляли на ринки у Хартум, Занзібар і Наталь. Праця носіїв оплачувалася після прибуття на місце призначення декількома метрами бавовняної тканини, яку називали «мерикані», пригорщею каурі,[61] порохом, разком намиста, а іноді — невільником, якщо в работоргівця не було інших цінностей або якщо він не розраховував багато виручити за цього невільника.

Серед п’яти сотень невільників каравану Альвеца було дуже мало літніх людей. Зазвичай під час набігу на руїни палаючого селища нещадно вбивали всіх бранців у віці за сорок років: на ринку був гарний попит лише на молодих здорових невільників, невільниць і на дітей. Не більше десятої частини переможених залишалося в живих після таких кривавих побоїщ. Цим пояснюється, чому так страшно збезлюділа Екваторіальна Африка, де великі