Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Ми сіли до автобуса, і перше, що вчинив, коли той рушив, — віддав Ірі написані, але невідіслані листи.

— Це мені дуже цікаво, — сказала й відразу ж поринула в читання.

Я скоса позирав на неї, зрештою, цієї паузи було треба, щоб заспокоїтися, бо й справді її появою схвилювався.

Листи прочитала швидко, а може, тільки перебігла очима.

— Ґрунтовніше прочитаю на самоті, — сказала, складаючи аркуші. — Чудові листи, але, як на мене, засухі й раціоналістичні.

— Інтерес епістолярії, — сказав, — в інформації, яку подає.

— А хіба мої листи несли якусь інформацію? — здивувалася вона.

— І немалу, — сказав я, — інформацію твоєї душі.

— І ти все раціоналістично заналізував? — терпко мовила.

— Так само, як ти — інформацію мою, — прорік спокійно. — Це нормально.

— Не аналізувала твоєї інформації, тільки сприймала. Це не те саме.

Фраза вийшла цікава, вона й справді недурна дівчина.

— До речі, як поясниш таке, — спитала, — твої листи не є відповідями на мої, а писані ніби безвідносно.

— Це робив спеціально, — мовив. — Твої листи також не є відповідями на мої, а ти завжди вимагала рівних можливостей, отож пристав на цю гру.

— Знущаєшся?

— Та Боже борони! — скрикнув. — Просто листи відбивають дійсність: ми жили в різних сферах і паралельно, такі й листи. Шкода, що вони тобі не сподобалися.

— Вони мені сподобалися, і я сказала: чудові листи! Але… ні, не скажу…

— У них багато мене, а мало тебе, — доказав я.

І знову побачив той погляд-блискавку, що так гостро вмів спалахувати.

— Може, й так, — сказала. — Зрештою, це не має значення.

За цим увіч стояло: я тобі виливала душу, а ти ніяк на те не зреагував. Але я зреагував. Річ у тім, що, бувши переконаний: вона в своїх епістоліях творила символічні ряди, я, використовуючи ці ряди й подібну поетику, створив у своїх листах ряд інших, але складніших і захованіших символів, тобто то були справдешні листи-ребуси — ось звідки початки моєї творчості й пристрасті до кросвордів. Але вона (можливо, через поверхове прочитання) того, здається, не второпала.

— Листи не читаються, коли адресат поряд, — м’яко сказав. — Побудеш із ними на самоті й побачиш: там багато є тебе і мене, тобто нас. Але читай вдумливо й без поспіху.

Маєш рацію, сказала, відкриваючи сумочку. — До речі, і я дещо захопила. Мої дитячі фотокартки, якщо тобі цікаво.

І вона, сховавши листи, витягла конверта із фотокартками.

Це й справді було цікаво: і листами, і фотокартками впроваджувала мене у своє дитинство, ніби й справді бажала, щоб я її від того тягару звільнив.

Пильно розглядав старі, неякісні, увіч аматорські світлини: там була маленька дівчинка в незугарній одежі (зрештою, всі ми тоді ходили в незугарній одежі), яка дивилася на світ настороженим вовченям. Але на жодній не було ані батька, ані матері.

— Хто це фотографував? — спитав я.

— Хто ж, як не батько! Але фотограф із нього кепський. Окрім того, не любила фотографуватися, а він мене примушував, через це й дивлюся таким вовченям.

— А тебе примушувати не можна! — сказав я.

— О, це точно! — сказала, засміявшись. — Тоді стаю недобра. Я вільна пташка, і в клітку заганяти мене не можна.

Я це знав. Мимохіть мигнула думка: яка величезна різниця між цими фотокартками і тими, що бачив у господині. Воїстину — два різні світи: там спокій, злагода, любов, тут — вовченя, яке помістили в зоопарк, чи пташка, зачинена в клітці.

— Це знято в Житомирі? — спитав.

— Так! Через це й захотіла тобі показати, щоб ти пізнав мій Житомир, неподібний до твого.

— По-моєму, нічого не знаєш про мій Житомир, — спокійно сказав.

— Дещо, — мовила, загадково всміхнувшись. — Подивися ще на цю. Знаєш цього чоловіка?

І вона подала маленьку знімку, з якої дивився на мене молодий мій батько. І хоча для мене вже не було відкриттям, що наші родини між собою пов’язані, не міг не вразитися, очевидячки, тому, що вона раптом відкривала переді мною свої карти.

— Здається, це мій батько, — сказав розгублено. — Де ти це взяла?

— Моя мати після того, як твій батько помер і вона повернулася із Житомира, викинула цю фотокартку у сміття, не подерла, а викинула, а я підібрала.

Отже, Іра цілком перестала грати зі мною щодо нашої родинної історії в кота-мишей і прямо про те зголошувала. Я ж до цього готовий не був, цим і зумовлене моє замішання.

— Прізвище твоєї матері — Калиновська? — спитав я.

— Так, — відповіла. — І, по-моєму, ти давно це знаєш.

— Але звідки? — спитав обережно. — І чому того певна?

— Я ж відьмочка, — грайливо повела очима. — Писала ж тобі, що вмію відганяти хмари.

— Ні, серйозно, — спитав я, — з чого взяла, що знаю про це?

— Нутром відчувала, — таки серйозно відказала вона.

— Отже, ми з тобою грались у кота й мишу?

— Мабуть, — усміхнулася твердо. — От чому часом тебе боюсь. Боюся твого розуму.

— Справді, здогадувався, що твоя мати — Калиновська, мовив я задумливо. — Її саму не раз бачив, бо заходила до нас. Дещо з тієї історії знаю, але більше — ні.

— Мама заходила до вас? — здивовано спитала Іра.

— Так, не раз, — звістив я. — І мати моя ставилася до неї цілком неревниво. Знала і її київську адресу, вони навіть трохи листувалися. А коли батько помер,