Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

… Тоді вони як слід випили. Очевидно, Ніздря вважав операцію вдалою. Він іще раз збігав по пляшку. І ще…

Захмелівши, Ніздря ляпнув, що до нього заходив Хмурий. Вони добряче піддали. Й Хмурий поводився як метр. Говорив, що натрапив на золоту жилу й має намір забезпечити собі безтурботну старість «на тому березі». Який це берег, Ніздря не уточнював, але здогадався, що турецький.

Хмурий обіцяв не забувати Ніздрю, якщо Ніздря пам'ятатиме його, Хмурого.

Очі у Хмурого блищали, і він казав, що знудьгувався за жінками, та йому, мовляв, не можна впадати в гульню. У нього повинна відбутися ділова зустріч. Важлива зустріч, яка буде в його долі поворотом… Ідучи, Хмурий просив Ніздрю подумати, чи знайдеться де-небудь підхоже місце: схованка надійна і безпечна. Про всяк випадок, якщо доведеться щось ховати.

Більше Хмурий не приходив. Однак Ніздря знав Хмурого не перший рік. І був упевнений: такий ділок дарма слів на вітер не кидає…

Зрештою Ніздря напився і зі слізьми розчулення ліз цілуватися до Графа, називаючи його синочком, рідненьким.

Левко уволік Ніздрю лише на світанку.

Граф накрився кожухом і заснув…

Кілька днів Анастасія бачила геологів тільки крізь вікно. Навіть після розмови з полковником Козяковим Воронін не велів їй показуватись у дворі. Він сказав: треба виждати, придивитися, що це за люди. Гарні чи погані. Та нехай навіть гарні. Все одно слід остерігатися. Бо навіть найгарніша людина, побачивши таке волосся й очі вісімнадцятирічної дівчини, може накоїти такого, що потім жодними молитвами не відкупишся.

Анастасія ніколи не помічала, щоб Воронін молився чи стояв перед іконами. Але пом'янути ім'я господнє всує з непристойним словом він любив. І робив це особливо голосно. Можливо, тому, що дружина його, згорблена сердита бабуся, недочувала.

Якийсь час Анастасія не знала, як поводитися з хазяйкою дому. Обличчя цієї непривітної жінки й її очі здавались Анастасії загадковими, а часом одержимими. Але чи була це одержимість, чи якийсь загострений стан нервової системи, а може, всього складного комплексу, який називають психікою, — визначити важко. Анастасія і Мотря Степанівна ставились одна до одної насторожено. Хазяйка запрошувала Анастасію до столу під час сніданку, обіду, вечері. Дівчина, попоївши, дякувала й ішла в свою кімнату. Здається, на другий день перебування в хаті єгеря Вороніна Анастасія хотіла вимити після сніданку посуд. Мотря Степанівна сухо сказала:

— Я зроблю це краще. Воронін тут як тут:

— Ви, панночко, будь ласка, не турбуйтесь. — І додав: — Хіба з нашими пальчиками у помиях порпатися! Ципки наживете!

Незабаром вона збагнула, що хазяйка недолюблює її і тому ставиться з підкресленим холодком. Але це не дуже схвилювало Анастасію. Ні, ставлення людей не було для дівчини байдужим. Тепер її непокоїло інше — батько, воскреслий наче з попелу…

Якось хазяйка натопила лазню. І Анастасія милася. Спочатку сама, згодом прийшла Мотря Степанівна. Вона допомогла дівчині помитись і, дивлячись на неї, раптом сказала по-материнському тепло:

— Яка в тебе шкіра! Одне слово — панська…

— Навіщо ви так?

Хазяйка зітхнула:

— Батечко ваш, щоб ним на тому світі чорти вдавилися, не любить вас, не жаліє. Лиходій він, скільки людей тут, на Кубані, загубив! І вас, Настусю, погубити хоче. Хреста на ньому немає. Тікайте ви звідси до своєї бабусі, поки не пізно.

— Чому ви таке кажете? — обурилась Анастасія. — Він за своє бореться. Нова влада все у нас забрала.

— Молода ти ще, дочко. Ой яка молода! І стару владу, виходить, не бачила. А мене при цій самій владі без усякої моєї згоди ось за цього вовка віддали. Мені тоді й сімнадцяти рочків не виповнилось. І груди мої були такі високі, як твої, і ноги теж рожеві. А волосся, воно досі в мене густе, сама бачиш. Стара влада до нас із самого Петербурга приїздила. Надивилась я… Князь великий, значить, жеребець жеребцем. І жінки з ним гадючі… Ніким не гидували. Моїм хазяїном також. А він за ними упадав, мов кіт.

— Бідолашна ви, — пожаліла Анастасія. — Для чого ж ви з чоловіком своїм залишилися? Покинули б його.

— Кидала… Знайшов він мене. Побив так, що в хребті хруснуло. З того часу розігнути спину не можу.

— Жорстокий він, — погодилася Анастасія.

— Уся порода в них така…

Високий, плечистий, стрункий, із сивіючою головою і обвислими запорізькими вусами, Воронін одним своїм виглядом лякав Анастасію.

Одного разу він зайшов до неї в кімнату. Настуся сиділа на кушетці, підібгавши ноги. Читала французьку книгу. Французької мови її навчила мати. Мати була жінкою, зовсім не пристосованою до нового життя. Але французьку мову знала краще, ніж російську. За рік до смерті вона почала особливо серйозно працювати з дочкою. Анастасія не тільки вільно розмовляла по-французькому, але й читала й писала. Більше того, часом навіть думала французькою мовою.

Воронін зупинився перед кушеткою. І Анастасія, не підводячи очей, стислася в грудку, ніби чекала, що він підімне її, розчавить.

— Так запам'ятайте ще раз… Ви моя племінниця, приїхали з Новомінської. Тато з мамою від тифу, а може, від голоду померли. Наряди свої московські — сукеночки, туфельки — якнайдалі заховайте. Й книжки ці також. Племінниця кубанського козака не може читати по-агліцькому чи німецькому…

— А по-французькому може? — не стрималась Анастасія.

— Ні!

— Добре, — ховаючись за роздратування, мов за щит, сказала Анастасія. — Я виконаю все, що ви сказали. Але я хочу бачити батька.

— Поки що це неможливо.

— Тоді я повертаюся в Москву. Мені набридло затворництво. Я не звикла до такого життя, без друзів, без подруг…

— Відпускати вас звідсіля не велено.