Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

наче кіт, підійшов до будинку Ніздрі. Озирнувся… Будинок, дерев'яний, під бляхою, виходив вікнами на проїжджу частину вулиці, тому що тротуар пролягав лише з одного, протилежного, боку, де стояв довгий цегляний триповерховий дім; у напівпідвалі його розташувалися перукарня, залізна крамниця і майстерня «Гофре, плісе».

Над входом до перукарні блимала невелика лампочка.

Сторож ходив біля гастроному, що містився на вулиці Пролетарській, метрів за сто від будинку Ніздрі.

Праворуч вулиці, поруч з будинком Ніздрі й далі, до самого Рибальського селища, темніли такі ж дерев'яні будинки з садами й городами. Гавкали собаки. Ллє до цього вже давно всі звикли, як і до ранкових півнячих вигуків.

Сивий постукав у віконницю. У будинку рипнули двері. Хтось вийшов на засклену веранду. Простуджено запитав:

— Кого лиха година принесла?

— Силантію Зосимовичу, свої, Левко я.

— Який Левко? Сивий?

— Так-так… Силантію Зосимовичу.

— Чого хочеш? — сердито запитав Ніздря, прочинивши двері стільки, скільки дозволяв ланцюжок.

— Граф Бокалов просить на кілька слів.

— Граф на «курорті». Кожен босяк у місті це знає, — заперечив Ніздря.

— Часи змінюються, — сказав за огорожею Граф.

Ніздря відчинив двері, рипучими сходами спустився у двір. Підійшов до хвіртки. Злий пес, упізнавши хазяїна, радісно заскавучав. Гримкотів заіржавлений ланцюг. Сонно скрикували кури. Запах курячого посліду, сечі, псини й в'яленої ставриди тримався у дворі стійко.

Ніздря поклав ребром цеглину. Встав на цеглину, схопившись руками за верх високої хвіртки. Він був дивовижно обережний, наче старий сікач, який чув мисливця на відстані.

— Добрий вечір, Силантію Зосимовичу, — ввічливо привітався Граф.

— На добраніч, — пробурмотів у відповідь Ніздря.

— Дякую за теплі побажання. Тільки я другу ніч ока не змикаю…

— Це точно, — ствердив Левко. — Граф позавчора ввечері відвалив…

— Я не батюшка. Дарма сповідатися прийшли, — незадоволено відповів Ніздря.

— Товар є, — сказав Граф.

— Крадене не скуповую.

— Може, адреску підкажете?

— У Левка що, памороки забило?

— Кузьмич таке не бере… Й Марія Спиридонівна також, — виправдовувався Левко.

— До побачення. Бувайте здорові. Нічим допомогти не можу… — Ніздря зліз з цеглини. Над хвірткою стирчав тільки його ніс, довгий і зігнутий, наче гачок.

— Ну, гад! — обурився Граф. — Мішок з порохном, ти ще пригадаєш нашу зустріч! І десятеро псів не встережуть твою погану халабуду! Мені втрачати нічого! Мене карний розшук по всьому місту шукає! У мене стріляли!

— Не репетуй, психопате! — обірвав його Ніздря. — Що за товар?

— Валіза кави. У зернах.

Ніздря закашлявся від здивування. Сопучи, відкрив замок. Подалася хвіртка. Покректуючи, Левко затягнув валізу на подвір'я.

У дім Ніздря їх не повів. Вони обігнули курник і опинилися в маленькому сарайчику. З полицями на всю стіну, на яких щось стояло. Й хоча було темно, Граф знав: у таких сараях звично ховають слоїки, порожні пляшки, столярні та інші інструменти й ще різне дрантя: ганчірки, плащі, старе взуття. Все це, звичайно, припадало курявою. І павуки живуть тут по закутках, розкошуючи.

Ніздря чиркнув сірником. Просунув руку під полицю. Клацнула засувка. Полиця подалася на Ніздрю. В стіні відкрилася щілина, що вела під підлогу.

Граф кивнув Левку, щоб він ліз перший. Бокалов люб'язно поступився дорогою Ніздрі. Й останнім спустився сам. Льох виявився невеликим квадратним ящиком із бетону, розміром приблизно два на два.

Електрична лампочка світила на стіні. Вона була вгвинчена не в простий патрон, мідний, з білим фарфоровим обідком. Такі патрони продавалися на базарі, у залізній крамниці. Їх можна побачити в будь-якій квартирі міста. Ні. На стіні висіло бра, напевно, перероблене з позолоченого світильника: пузатенький ангелочок з пупочком тримав у руці ріжок. У цей ріжок і вгвинчувалася лампочка.

Може, Ніздря купив бра у якогось злодія, але не ризикнув повісити його в кімнаті.

Біля стіни під бра стояла висока скриня, на якій лежав кожух.

Валіза відкрилася. Великі кремові зерна кави лежали, наче дрібна прибережна галька.

— Турецька, — сказав Левко.

— Ти-то, шмаркачу, знаєш! — шпигонув уїдливо Ніздря.

— Що ж я, Силантію Зосимовичу, турецької кави не бачив? Я навіть пив її…

— У Туреччині кава не росте, — сказав Ніздря.

— У Туреччині все росте, — заперечив Левко. — І тютюн, і кава. Я сам у ресторані «Інтурист» таку страву бачив — турецька кава.

Ніздря відмахнувся од нього, як від мухи.

— Скільки хочеш?

Одяг відповідно до сезону. Й затишний куток на тиждень, зрозуміло, з харчами. Відлежатися треба, поки фараони вирішать, що я все-таки в Ростов прорвався.

— Беру, — сказав Ніздря.

Граф утомлено опустився на скриню.

— Дешево віддає, — сказав Левко. — Ви б побачили, Силантію Зосимовичу, як ми накололи валізку! Прима! Вищий клас. Дамочка знепритомніла. Граф — женнтельмен…

— Поки перебуватимеш тут. Подушку принесу. — Ніздря кивнув Левку: — Допоможи!

Левко потягнув валіну нагору. Ніздря пішов за ним.

— Пожерти принеси, — нагадав Граф.

Вони повернулися хвилин через десять. Граф дрімав, упавши на кожух.

— Добу серед могил ховався, — сказав Левко. — Як подумаю: домовини, покійники!.. Аж моторошно стає… Піднімайся, Вово.

Ніздря приніс пляшку самогонки, запечатану туго згорнутим газетним пижем, півдюжини сирих яєць, малосольний огірок, зо п'ять помідорів і низку в'яленої ставриди.

— Одяг завтра підберу.

— Щоб пристойний був, — нагадав Граф, потираючи кулаками очі.

— Як чижика одягнемо, — заспокоїв Ніздря.