В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

— Та як же ти на нього вийшов, падлюко?! — не витримав Тарасов, що досі сидів мовчки.

— Через Уазика, місцевого авторитета. Він мене з ним і звів.

Залишалося тільки сплюнути й розвести руками. «Так, що глибше в ліс, то більше дров, — думав Андрійчук. — А гра все більш непередбачувана…» Що далі? Торфяняна турбувати поки що рано… Спершу варто з’їздити до Пархоменко й порадити їй підвищити пильність.

По дорозі в редакцію «Постаті» Андрійчук купив газету і в котре задумався над цим феноменом. Закривали і розоряли навіть куди більш нейтральні видання, а деякі з «майстрів гострого слова» вже давно сиділи на нарах або відпочивали на кладовищі, зрозуміло, не без сторонньої допомоги. А цим — хоч би що. Та неможливо, щоб у якоїсь газетки, тим більше опозиційної, був такий «дах»! Ніякий «дах» не встоїть проти влади. Ні, тут явно щось нечисто… І все-таки ця газета була для міста — немов ковток свіжого повітря.

— Все, Ігорчику, як це не сумно, але далі відлежуватися ніколи, — сказала Пархоменко, рвучко зриваючи з сина ковдру. — Я вже готова тебе піднімати, одягати, умивати… ну, і так далі, за планом. Чи ти сьогодні не йдеш на роботу?

— Та йду, звичайно. Куди ж вас подіти? — сказав Ігор, сідаючи на дивані. — І коли все це скінчиться, — пробурмотів він, потягуючись, хоча насправді мав на увазі зовсім не роботу.

— Після виборів, — відрізала мати, кидаючи йому сорочку. — Сподіваюся. Може хоч тоді нашу «Постать» перестануть намагатися підім’яти.

— Я б навіть сказав «невразливу постать»! — засміявся Ігор. За сніданком вони обговорювали зміст чергового номера газети. Звісно, куди приємніше було б писати про мистецтво, культуру, науку (хай навіть вони й спочили в Бозі). Але заголовки на кшталт: «Претендентів багато, а Патрон — один», «Вибираємо демократично, а то розбомблять», ну або, врешті решт, — «Почім опіум для народу, товариші комуністи?», наводили на глибокі підозри, що в статтях і не пахне такими благородними темами, як мистецтво, культура, наука… І ці підозри повністю підтверджувалися. У статтях під такими помітними заголовками, безперечно, йшлося про одне: про все ту ж найдавнішу професію — політику.

Скільки разів маленький колектив редакції поривався начхати на все, послати всіх подалі й писати про більш приємне. Але, мабуть, у цих людях було щось таке, що не давало їм стояти осторонь, коли когось втоптують у бруд, і спокійно, заліпивши очі «зеленими», не помічати, коли хтось тоне в трясовині брехні й лицемірства, коли хтось закриває від тебе світло сонця тільки тому, що він сильніший. Тим більше зараз, коли всім майстерно позатуляли роти, вважаючи, що при цьому всі засоби добрі.

— Так, уявляю, які фізіономії будуть у Торфяняна і компанії, коли вони побачать мою «Як у наших демократів недостатньо компромату», — сказав Ігор, допиваючи свій чай.

Пархоменко в цей час у коридорі готувала до виходу саморушне крісло.

— А ти її, до речі, так і не дописав, — зауважила вона.

— А ось зараз і допишу. В редакції, — Ігор поглянув у вікно на простору порожню вулицю і якось відчужено сказав. — Так, не заздрю я Торфу, якщо він вирішить дати нам за це по тім’ячку. Добре, коли для нього це обійдеться тільки лікарнею…

— Ти б хоч вголос цього не говорив, — сказала мати, підходячи до Ігоря. — Їм же і так дістається. Ну, їдемо?

Вони йшли пішки до офісу редакції, що знаходився відносно недалеко від їхнього будинку. Точніше, вона йшла, а він їхав у своїй електричній колясці.

— Не знаю… — раптом сказав Ігор. — Не знаю, але, здається, коли я про це говорю вголос, то удар якось м’якшає. Втім, я в цьому не впевнений.

Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз зовсім висохла.

— Нічого собі, — здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. — Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.

— Тому ми й їхали вчора по Адміральській, — зазначив Ігор, — де зараз усе перекрито. Розбірки, здається, були. А ти що, усе ще дивуєшся?

— Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.

— Я теж, — зітхнув Ігор, коли вони вже минули вибоїну й наступне перехрестя. — Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здібності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…

У дверях редакції, що знаходилася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніший за хмару і навіть не привітався. Його «Фольксваген» понісся геть на непристойній швидкості.

— Здрастуйте, дівчата! — сказав Андрійчук, ледве увійшовши до кабінету.

— А, Анатолію Михайловичу! — відгукнулася редактор. — Яким вітром?

Андрійчук сів на стілець біля редакторського столу. За столом сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти з виду.

— Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?

— Пропонував заткнутись і лягти під нього, — відповіла Пархоменко. — Це я просто розшифровую його дипломатичну мову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.

Вона говорила і паралельно підписувала дискети.

— До речі про наїзди. Я саме тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавето Матвіївно, готувався замах.

— Що? — вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.

— Та не лякайтеся ви так. Злочинців схоплено й знешкоджено, — тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була й неправда.

Пархоменко з незворушним виглядом відклала підписані дискети і взяла до рук макет наступного номера газети.

— А хто вам сказав, що ми злякалися? — сказала вона, розглядаючи газету. — Ми вже давно нічого не боїмося.

— Авжеж, — зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. — Та все ж,