Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

плавати далекими морями, відкриваючи казкові країни, адже саме про це мріяв той, хто його зробив. Та тільки доля його — зогнити закинутим десь у стодолі, оскільки довкола жодних морів немає. Увесь натовп шкодуватиме за човном. Тільки не той, хто створив його власними руками — човен, який ніколи не плаватиме морями, все-таки виконав свою місію у його житті: І нехай мені стане прикро, Що стоятиме він дарма, Та без човна не буде мрії, А без мрії життя нема.

Кінець. Зал вибухне. Як і годиться для прем'єри кожної пісні Леми. Публіка шаленітиме, і Тарас муситиме заспівати її щонайменше ще раз. От лише відчуття, що чогось не вистачає… Чого? Все сказано. Життя заради мрії. Чого ще? Досить. Шкода лише, що так швидко склалася — попереду ніч.

Тепер він побачив Зоряну. Наче прийшла оцінити. Поглузувати… З чого? Звісно, не з пісні. За якийсь місяць слухатиме її, поїдаючи очима з екрана Тараса Лему. Аж тепер виникла заздрість — так, наче щойно тільки зрозумів, що цей хлопець міг би втілити у своє життя його мрію. Якби, звісно, хотів. Він, котрий міг отримати будь-яку жінку… І раптом склався ще один куплет — той, якого наче й не мало бути взагалі.

Ладен світ, що коханням повен, В ньому радість і в ньому біль. Та кохання моє, мов човен, Що в житті не побачить хвиль…

Зітхнулося само — десь усередині, важко й невтішно, наче вперше.

Селом їхалося значно легше: обабіч дороги тут стояли хати, огорожені парканами, і мело тут значно менше. Люди в таку негоду наче повимирали. Лише якась жінка стояла біля розваленого навісу автобусної зупинки, котрий, звісно, не рятував від заметілі. Дівчина махала рукою, намагаючись зупинити авто, і Віктор мимоволі пересмикнув бровами, минаючи її. Куди зібралася на ніч ця сільська «фіфа» в довгому пальті з претензією на моду, яке, не маючи гудзиків нижче рівня «міні», являло собою чудову мішень для розваг снігового вітру? Віктор ніколи не брав пасажирів, тим паче жінок, яких не любив глобально. За що ж їх поважати, коли найкраща з них була такою?

І одразу по закінченні хат порив вітру гойднув машину. Можливо, для якогось аматора, котрий далі як до роботи ніколи не їздив, це й зійшло б за нерівність дороги, але не для нього. Цей порив відчувся звично, наче корпус машини був продовженням його самого.

Машина повільно зупинилася й почала здавати назад. Крайні хати поступово зростали в задньому склі, а невдовзі в боковому з'явилася та сама зупинка. Він розчинив дверцята, в принципі не здивувавшись собі, адже знав, що здатний на жалість.

Перше, що він отримав від врятованої таким чином дівчини, був підозрілий погляд, але вона вже сідала, оскільки була доведена негодою до краю.

— Дякую, — сказав Віктор, рушаючи з місця. — Вам далеко?

— До траси, — переводячи подих, промовила вона.

— Ще кудись далі їдете, — здивувався він, — за такої негоди?

— Додому, — відповіла дівчина, мимоволі притуливши долоні до щік, — очевидно, встигла добряче змерзнути.

— А додому — це куди? — спробував уточнити Віктор, вмикаючи пічку на повну потужність.

— Ну, вам ця назва нічого не скаже…

— Як бажаєте, — знизав плечима Віктор. — Я повертаю на трасі направо, як на Франківськ. А потім одразу наліво й так майже до Львова.

— І я, взагалі-то, теж туди… — здивовано мовила вона.

— Ну, тоді вам пощастило.

— Справді, пощастило… Я вже думала, що замерзну там. Хотіла повертатися.

— Куди? — запитав Віктор.

— На медпункт.

— Ну, так уже й на медпункт зразу… — засумнівався Віктор. — Зараз приїдете, чаю нап’єтеся, може, й обійдеться.

— Я працюю на медпункті, — пояснила вона.

— Он воно що. А ким?

— Фельдшером.

— Круто, — зауважив Віктор.

— Надзвичайно, — посміхнулася вона. — Як каже наш головний лікар, перша людина на селі після голови колгоспу.

Вона нагрілася швидко й почала розв’язувати шалик, розстібнувши гудзики пальта, бо в машині справді стояла спека. Ні, ця пані явно не була шукачкою пригод, звичайна дівчина з села, хоча й не працювала на фермі. Останнє він зауважив і сам, щойно вона сіла в машину, про це красномовно свідчив її вигляд і мова. Усе-таки добре, що не проїхав повз неї. Це було би несправедливо, адже дівчина йому нічим не завинила. А борони Боже щось би сталося в дорозі, він сам запросто міг би опинитися в неї на медпункті.

— Хочете музику?

— Ні, дякую. За день і так голова болить.

— Можу дати анальгін, — запропонував Віктор.

— Ні, дякую, — всміхнулася вона. — Опинюся вдома — само пройде.

— А як вас звати?

— Наталя.

— Дуже приємно. А мене Віктор.

Якийсь час вони їхали мовчки крізь цю поволоку, що постійно рухалася, видозмінювалася білими хвилями і зникала під колесами машини, аж поки вона запитала:

— І як ви їдете по такому? Я нічого не бачу — ні дороги, ні узбіччя. Весь час боюся, що кудись з'їдемо.

— Не бійтеся, — заспокоїв її Віктор. — Не з'їдемо. Все, як принято казати, під контролем. Хвилин за двадцять будете вдома.

— А… — зібралася щось запитати дівчина, наче роздумуючи, варто чи ні. — А чому ви сказали «дякую», коли я сіла до машини?

— Ну, ви ж подивилися на мене, як на потенційного злодія, або гвалтівника. Я й подякував.

— Нічого подібного! — обурилася вона, червоніючи. — Просто маю ж я бачити, до кого сідаю в машину. Знаєте, всякі, буває,