Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

тої ж миті чиїсь руки зненацька затуляють їй очі. І водночас із цим Агнешка відчуває на своїй шиї якийсь рясний колючий лоскіт. Однак одразу ж на долю секунди, вслід за інстинктивним спалахом переляку, вона здогадується, що й тут помилилася, не попала в ціль, що її тремтіння збиралося засвідчити іншу несподіванку, присутність іншого чоловіка; руки ж, від яких вона уже з нетерплячим розчаруванням звільнюється,— це малі, нервові дитячі руки. Та й Флокс загавкав би, якби... Та, перш ніж обернутися до не дуже зграбного нападника, Агнешка з мимовільною втіхою впевнюється у влучності свого третього кидка: голову мішені затягнуто петлею.

— Ну й ну, Тотеку... посоромився б. Такий дужий хлопець!

— Скоро буду вищий за вас,— хвальковито підтверджує хлопчисько.— Може, поміряємося?

Отож осуд він сприйняв як похвалу. І голос його вже ламкий: раз у раз спотикається об якусь смішну басову хрипкість чи зноситься до півнячого тенорочка. Агнешка критично й ніби недружелюбно оглядає хлопчину. Всього три місяці тому рятувала його з води. Витягнувся, як забута спаржа. А куртка на ньому наче з молодшого брата. От тобі й приятель!

— Ти щось розбештався, Тотеку,— говорить учителька досить поважно й додає ще суворіше: — Багато дозволяєш собі.

Однак уже й жалкує, що сказала таке, бо ж брови хлопця над зненацька сполоханими очима на якусь мить здригнулися; отож хутко, ще до того, як обличчя, вже порожевіле від сорому й прикрості, стане нещасним, Агнешка посміхається і, начебто сам Петрик Оконь, спритно дає йому легкого щигля по вусі.

— Натягни шапку, бо змерзнеш. Ех, ти! Не розумієш жартів.

І хлопець потроху відтанув. Важкий вік!

— Та я не хотів з вами так... по-панібратському, справді,— бурмоче з жалем, винувато,— тільки так...

— Та кинь ти це,— перебиває його Агнешка.— Тепер же канікули. Свят-вечір.

— А й справді. Бачите, пані...— і хлопець, все ще збентежений, ширше розстібає куртку й витягає з-під неї, як видно тепер, досить гарний букет, котрим, до речі, кольнув її в шию під час отого вітання: пучок глоду та ялівцю, червоного й гранатового, перев’язаний білою стрічечкою й прикрашений ще й Кількома сріблястими новорічними кульками.— Я йду на цвинтар. А ви вже були там?

— Ще ні,— признається Агнешка, мимоволі червоніючи.

— Це зовсім близько, над цією ж дорогою. Тільки звідси не видно, бо за деревами й за пагорбком.

— Ти мене туди проведеш?

— А чому ж ні. Я вже давно збирався вам показати...

— Я знаю,— дивлячись на отой букет, здогадується Агнешка.— Ти несеш його батькові.

— Так. Я хотів, але...

— Підемо вдвох.

— Я туди, власне, йшов...— Тотек нібито не дочув.— Я кожного свят-вечора так. Але тільки ви не сердьтеся на мене, я мушу бути сам.

— Розумію, розумію. Це ти на мене не сердься.

— Тепер-то я вас і так не повів би туди. Там він.

— Хто?

Ет, не треба було питати. Хлопець позиркує на неї недовірливо, розуміюче і, напевне, здогадується, що вона вдає, ніби не знає, про кого йдеться. І під докором його споважнілих очей її обличчя змінюється, червоніє.

— Самі знаєте. Чули ж, як стріляв. Герой!

— Тотеку! — перебиває його суворо.— Ти ж говориш про старшого.

— Це правда,— погоджується він.— Найгірше, що він справді герой. Так-так. Герой!

— Звідки ти знаєш?

— Всі знають. Спитайте — кожний розкаже. Я думаю, що якби не це...

— Що герой?

— Так... то і моя мама інакше б... Пробачте, я щось не те сказав...

— Ну, то й кажи. Сідай.

Агнешка кидає на сніг звій шнура, сідає долі сама й, розстеливши полу плаща, запрошує хлопця сісти поруч.

— Дякую, я краще так.— Після миті вагання сковтнув, прицмокнувши, слину.— Чому у вас,— бере розгін розпачливим, ламким фальцетом,— немає чоловіка?

— О, Тотеку, про що це ти? Ще ж маю час.

— І граєтеся, граєтеся цим шнуром. Як і він.

— А тобі це не подобається?

Хлопець не відповів на це запитання, бо захопився іншою, важливішою проблемою.

— Ще й той Заритко з Джевинки. Негідник. Він теж у вас був. Чого йому треба?

— Нічого, так собі завітав. Я його швидко випровадила.

— У вас побував, а потім прийшов до нас, до мами. І ще кілька разів приходив, і завжди увечері, завжди поночі.

— А що мені до цього?

— Я вам розказую, бо зазнав страху. Він перед мамою дуже нахвалявся.

— Чим це?

— Не варто й казати. Ви ж його не хотіли б, правда?

— Ну й вигадки! — Агнешку аж пересмикнуло.

І все ж не може вона урвати цієї розмови, дивної й