Мор Йокаї - Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Та в мене не було часу зловтішатись: «Ну, мінхере, давай, смійся! І хто ж з нас мав правду?» Йшлося про порятунок власної шкури.

З одного боку дороги густий сосновий ліс, а з іншого — болото. Я не міг тікати до лісу, бо шлях перегородили «диявольські лицарі». Тож я побіг у бік болота. У болотистій місцевості мені на допомогу прийшов мій кийок, вирізаний з тису. З його допомогою я швидко перескакував з купини на купину.

— Нехай тікає! — мовив вожак «диявольських лицарів». Серед інших його вирізняло страусине пір'я на капелюсі. — Ми ще встигнемо його наздогнати. Далеко тими болотами не втече.

Невдовзі я зрозумів, що він мав рацію. Ледве пробігши якихось п'ятсот метрів, я дістався кам'яного острівця. Ну і все, далі опинився в глухому куті.

З цього кам'янистого пагорба до дороги вела тільки вузенька стежка; навколо все зоране, острівець повністю оточений ґрунтовими водами.

Марно було і мріяти переплисти чи перейти — все заросло густими та довгими водоростями.

Я опинився у пастці.

Із захопленого на дорозі каравану, «диявольські лицарі» вбили всіх до останнього, і все в мене на очах. Хто намагався втекти, того наздоганяли і рубали, хто заховався на болотах — знаходили і топили.

Мені довелось усе це спостерігати.

Настала моя черга.

Я почав думати, яким чином себе захистити. В мене ж не було жодної зброї.

Пекельні тварюки наближались до мене. Вони їхали верхи по стежині з гравію, яка вела прямісінько до острівця і реготали.

В повному відчаї я подумав: «Нумо, хлопці, дайте і мені трохи повеселитись!»

Я зняв шкіряний пасок та зробив з нього пращу. Каміння мені вистачало, і я розпочав бій Давида з Голіафом.

Диваки швидко зрозуміли, що мають справу з досвідченим артилеристом. Мої кидки так і мітили в їхні голови та голови коней. Одного чи двох коні скинули і кинулись навтіки. Декільком я проломив череп. Тоді інші зрозуміли, що все це не так уже й весело.

У них були рушниці, тож вони вважали, що легко зі мною впораються. Один вигукнув:

— Виходь, хлопче, і здавайся — інакше я тебе застрелю!

— Давай-но, спробуй! — закричав я у відповідь і націлив свою пращу. — Я теж спробую!

— Давай, ти бий першим!!

— Е ні, пане лицарю. Ви почали, тож перший постріл за вами. Такий лицарський закон.

Лицар вистрелив з рушниці, однак промахнувся. Настала моя черга: я зарядив йому прямо у щелепу, з котрої так і посипались зуби.

Тоді знайшовся другий доброволець, потім третій і всі дістали своє. З артилерійського досвіду я добре знав: коли в тебе ціляться, треба перш за все дивитися, скільки буде спалахів. Якщо два, значить ворог погано прицілився і буде промах — стій спокійно, не верти головою. Побачиш один спалах: отже, мушка і приціл на одній прямій — необхідно відскочити.

Свистіли навколо мене посланці смерті. Але поки стрілки готували мушкет, я встигав метнути п'ять-шість каменів і рідко промахувався. Моя праща діяла не гірше від їхнього мушкета.

А між тим я молив Бога, щоб якась куля зняла чорного птаха з мого плеча. Та птах був хитрим і кружляв над моєю головою, поки з усіх боків до мене летіли кулі.

Тут «диявольські лицарі» зрозуміли, що подолати мене буде не так просто. Дістатись до мене по вузькій стежині можна тільки поодинці або через болото, яке було коневі по вуха. Я ж був налаштований проломити череп кожному, хто намагався до мене наблизитись.

— Досить! — закричав страусине перо. — Припиніть негайно! Ми його не вбиватимемо. Він для нас справжній скарб. Не чіпайте його. Я сам з ним поговорю.

З цими словами він зліз з коня, відклав усю зброю, навіть меча, і з голими руками рушив мені назустріч.

— Не бійся нічого! — сказав він. — Ти хоробрий хлопака, а нам такі потрібні. Ми вбиваємо тільки слабаків. А ті, хто відважно з нами б'ється та захищається, ми приймаємо до себе! Приєднуйся, хлопче! Потисни мені руку — і ти не пожалкуєш!

Який у мене був вибір? У мене нікого не було, я не мав куди йти. Якщо вже тікати, то краще в товаристві.

А ще й жага помсти прокинулася у мені. Я хотів помститись усім тим покидькам, які позбавили мене багатства, дому, дружини, котрі називали мене рогоносцем, глузували з мене та мого сну. Я хотів їм відплатити за «доброту».

— Але хто ти такий? — запитав я у страусиного пера. — Ти ж не сатана? Йому я руку не потисну.

— Не бійся нічого. Я — «творець», ватажок «диявольських лицарів». Якщо потиснеш мені руку, я зроблю тебе капралом. Хтозна, може скоро ти і сам станеш «творцем».

— Дякую, та капралом бути не хочу. Я добре знаю, що хто потискає руку, той закладає своє тіло. Однак той, хто схоче стати офіцером, мусить закласти ще й свою