Кейт Аткінсон - Руїни бога

Тедді картав себе: може, якби він сам привіз Сонні сюди, то зрозумів би, наскільки Вілльє занепали і матеріально, й духовно. Натомість на початку канікул Домінік і його мати приїхали по хлопця.

— Добрий день, Антоніє, — доброзичливо привітався Тодд, простягаючи руку, яку вона стисла слабкою холодною клешнею: тільки кинула «містер Тодд» і навіть не підняла на нього погляд.

— Будь ласка, називайте мене «Тед».

«Антонія» поначеплювала перстенів із діамантами, потьмянілими від бруду. Коли народилася Віола, він подарував Ненсі перстеника з діамантом — доволі скромного, — а вона сказала, що нелогічно розкидатися обручками, раз вони вже побралися («post facto»); утім, під час війни їм було не до нормальних заручин, тож він хотів подарувати їй символ віри в їхнє спільне майбутнє. Попри певний скепсис, вона визнала, що жест зворушливий. Ненсі щотижня чистила перстеника щіточкою і зубною пастою, щоб завжди виблискував. Він зберіг перстень для Віоли й подарував на двадцять перший день народження, але не пригадував, щоб вона його колись надягала.

Того дня стало ясно, що Домінік або прийняв якийсь галюциноген (мабуть, ЛСД), або безумний, як капелюшник.

— Пиріг! — вигукнув він, потираючи руки, коли Тедді розклав скибки на тарелі. — Ти диви, ма!

Він схопив три кусні й побрів геть, лишивши Тедді й Антонію самим знаходити спільну мову.

— Хочете чаю, Антоніє? — запропонував Тедді, цілком свідомий того, як її дратує звертання по імені. Проте йому здавалося важливим показати, що вони — рівноправні родичі вертлявого дитинчати, яке ледве терпіло їхнє товариство.

Сонні та Берті здиміли, щойно відвідувачі вийшли з машини, і Тедді ледве заманив Сонні назад у вітальню. Хлопчикові не сиділося на місці, і не минуло кількох хвилин, як його свіжо-представлена бабуся вже покрикувала «Сиди рівно» і «Перестань стрибати на дивані». Тедді вже тоді зрозумів, що не можна його відпускати з цією жінкою, але ж усе одно відпустив.

— Що вам до чаю? — гречно спитав він.

— Я п'ю китайський чай, не міцний, трошки лимона.

— Перепрошую, в мене тільки англійський «Рінґтонс», але листовий, не з пакетиків.

— Піду подивлюся, чи собаки в порядку, — сказала Антонів, рвучко встала й відставила свою чашку та блюдце, навіть не доторкнувшись до чаю. — Вони лишилися в машині, — додала вона, коли Тедді розгублено подивився на неї.

Він собак не помітив. «Собаки», — повторив він Сонні, і той пожвавішав. Сонні любив собак.

— Може, підеш із бабцею подивитися на собак? — спитав Тедді і зауважив, як вона здригнулася при слові «бабця».

І він усе одно відпустив хлопчика з нею!

— Меа culpa, — пробурмотів він, коли вони з Берті під'їхали до дверей маєтку. Там не було жодних ознак життя — ані собак, ані Антонії, ані Сонні. Тедді зітхнув: — Будемо, Берті, сподіватися, що хтось нам заварить чаю.

Не Антонії ж цим займатися.

Коли вона пішла глянути на своїх собак, Тедді рушив на пошуки Домініка — і врешті знайшов його в саду з Берті і Тінкером. Саме квітнули троянди (у Тедді було кілька прегарних кущів при сонячному мурі), і Домінік зірвав чудову вишневу квітку сорту «Belle de Crécy». «Ложе багряної втіхи», — думав Тедді, висаджуючи квіти, і сподівався, що ніякий невидимий черв не виїсть їхнє темне потайне серце, хоча й розумів, що це у Блейка метафора, а не пересторога садівникові.

Берті поглянула на зірвану троянду і спитала Тедді: «Можна?». Здається, вона стежила за Домініком із тривогою — перший радісний порив від зустрічі вже вивітрився. Цікаво, вона пам'ятає, як непередбачувано той поводився, коли вони ще жили разом? Тінкер сторожко тулився до Берті, мовби був готовий будь-якої миті стати їй у пригоді.

— Так, звичайно, хай бере. Дуже гарна квітка, правда? — спитав він у Домініка, причарованого трояндою, яку підніс до самих очей.

— Так, — сказав Домінік, — неземна.

— Цей сорт називається «Belle de Crécy», — послужливо пояснив Тедді.

— Та ти на неї тільки поглянь, уважно поглянь. Ти уяви, що було б, якби ти міг у неї залізти.

— Що, всередину?

— Так, бо… там же всередині типу космос. Може, там всередині цілі галактики. Це ніби летиш крізь космос…

— У вас таке буває? — уточнив Тедді.

— Так, звісно, всі ми летимо крізь космос. І ти, тіпа, потрапляєш у червоточину, розумієш?

— Не зовсім.

— Значення троянди, — сказав Домінік. — Може, це натяк. Bay.

— Ходімо всередину, Домініку, — сказав Тедді, а собі подумав: «Доки ти не поринув у троянду й ми тебе навік не втратили». Це як слухати балаканину недоумка. І він усе одно відпустив Сонні з ними! Тоном, яким задобрюють вередливого малюка, він сказав:

— Ходімо, поїсте ще торта.

Тієї миті двері патіо (розсувні, з подвійною рамою, Тедді встановив їх недавно і був дуже задоволений) прочинилися, і до саду стрімголов помчало троє дзявкітливих псів. Безв’язна балаканина Домініка приспала чуйність Тінкера, тож троє гав-кучих вишкірених зайд заскочили його зненацька.

— Снаффі! Піппі! Лоппі! — заволала Антонія з патіо.

Тедді й Тінкер перезирнулися, і Тедді сказав «Усе гаразд, хлопче», настільки підбадьорливо, наскільки міг. Він би Вілльє і пса свого не довірив, а внука віддав.

— Я не хочу їхати, — сказав Сонні, коли вони вже стояли біля машини, а Домінік запихав його валізку до багажника. Він стис Тедді руку, і Тедді мусив ніжно розтиснути йому кулачок.

— У мене для тебе дещо є, — сказав він, сягнув до кишені й витягнув срібного зайчика, який, за словами Урсули, колись висів над його колискою. Він поклав його Сонні в кишеню і сказав: — Він вберіг мене на війні, а тепер берегтиме тебе. Це лише на кілька тижнів. Тобі там сподобається, повір мені.

«Повір мені»! Тедді зрадив довіру внука, відіславши його з тими людьми. Він із тяжким серцем дивився, як машина від’їздить. Берті розплакалася, Тінкер заспокійливо лизнув їй ручку. Щось було не так, і пес не розумів, що саме. Тепер вони приїхали все виправити. Вони приїхали рятувати Сонні.

*

Вони вийшли з машини. Тедді потягнувся і сказав Берті:

— Я вже застарий для таких дурниць. Старі кості судомить, якщо сидіти так довго.

У маєтку був не електричний дзвінок, а старомодний дзвін, за який Тедді мусив смикати щосили, аби отримати бодай якийсь результат. Вони чули, що десь удалині за дверима, які виглядали, мов ворота фортеці, тихо задзвеніло, але звідти не долинуло кроків — ніхто їм відкривати не збирався. Мабуть, дім у жалобі.

Антонія надумала повідомити Тедді про смерть Домініка допіру на третій тиждень. Ніхто не брав слухавки, і коли він вже збирався їхати до маєтку,