Микола Зеров - Українське письменство

і виступив з рисковитою теорією культурної залежності міста від села. Він каже: нехай міста денаціоналізуються, у нас зостається ще національно дуже і здорове село — з цього села будемо дожидатись національного порятунку. Цей погляд на село, як на таку скарбницю народного духу, що й вичерпати її не можна, це звертання до народу і народного національного духу здаються нам за наших часів певним анахронізмом. Де в наші часи автор знайшов підстави такої непохитної віри в село?

І ще одна увага. Д. Сергій Єфремов дуже щедрий на гострі полемічні випади. Звичайно, наша літературна етика дозволяє в полеміці заходити часом дуже далеко, а д. Єфремов ніколи не переходить поза межі дозволеного, але нам, проте, прикро бачити, що проти Струве автор уживає тієї самої зброї, що на Меншикова або Савенка. Правда, російський ліберал, колишній марксист в ролі «недвусмысленного» борця з культурним рухом — видовище зовсім не миле, але нам здається, що все-таки не слід ставити його на один щабель з казенними борзописцями. Вже одно те, що Струве викладає свої думки, а не «виды и соображения начальства», не дозволяє нам так безоглядно «вішати собак» на його ім’я, як на ім’я якогось Савенка.

Зо всіми тими дрібними увагами можна тільки дякувати авторові, що він не дозволив своїм статтям розгубитись по часописах. Зібрані в одну брошуру, вони матимуть значення популярної — скажу так — апології українського культурно-національного руху.

1912

М. Г. Халецький[44] {14}
(24 декабря 1888 — 15 ноября 1912)

23 ноября на шпальтах «Ради» з’явилась поміж іншим коротенька звістка, що з тиждень тому в м. Кролевці на Чернігівщині помер од сухот Мик. Григор. Халецький, свідомий українець, і що остання воля його була, щоб над ним читали псалтир — по-українському. Похапливо, нашвидку перебігли очима читальники кілька коротких і скупих рядків — і не звернули уваги. Ім’я невідоме, незнане, нічого нікому воно не промовило, і тільки десяток товаришів і друзів покійного й знає, що зійшла в труну людина небуденна і варта ширшої згадки.

Біографія Мик. Григ. не багата фактами. Народився він в г. Кролевці, в міщанській сім’ї, вчився в трикласовій городській школі і, скінчивши її, служив років 7—8 в повітовій земській управі, спочатку — в канцелярії, а потім на посаді земського бібліотекаря. За короткий час завідування бібліотекою, що доти завше перебувала в нас в хаотичному стані, він впорядкував її, завів новий систематичний каталог, поповнив її новими книжками і, що найголовніше, заснував, може, й невеликий, але гарно підібраний український відділ. З весни 1911 р. він починає носитися вже з новою думкою — хоче кидати бібліотеку і йти в народні вчителі. Складає учительський іспит і з того ж таки літа їде на київські курси, де серед несвідомої маси вчительства був одним з небагатьох свідомих. Восени 1911 року він зовсім кидає земську службу і вступає до Київських сільськогосподарських курсів. В Києві він пробув зиму, і товариші, певно, добре пам’ятають його, вічно заклопотаного і з книжками в руках, живого і енергійного; на курсах він користувався певним авторитетом і чи тому, що завше носився з книжками та часописами, чи тому, що був найсвідоміший і найосвіченіший, прозваний був «кафедрою». В Києві він прожив рік, але цей рік, властиво, й підтяв його здоров’я. Воно й раніше не було блискучим, але життя в вогкій кімнаті, вічні турботи, побивання заради шматка хліба вкрай добили його. Хворий плевритом, приїхав небіжчик по весні додому, пережив якось літо, а на осінь — не стало вже сили. Молоде життя обірвалось на двадцять четвертому році.

Ми, товариші і друзі покійного, довго пам’ятатимем його в ролі бібліотекаря, ще здорового, живого і привітного. В земській бібліотеці, де значну частину абонентів складає учительство, його значення було величезне. Не одному він вперше дав до рук українську книжку, і, я певен, не один вчитель довідався од нього, що існує на світі питання про українську мову в школі.

Я не знаю, звідки бралися в нього всі його знання, але мені відомо, що в двадцять літ він був мало не найосвіченішою людиною на всю нашу земську управу, незважаючи на те, що мав лише атестат городської школи.

В нього був незвичайний інтерес до друкованого слова. Він добре знав нову руську літературу, а щодо українського письменства, то тут він цікавився кожним найдрібнішим навіть явищем.

Бібліотекарем він був природженим. Одержуючи невелику платню, він зібрав в себе дома гарну і доволі велику бібліотеку, і не можна сказати, щоб це були дешеві, популярні книжки, видання останніх літ, — там були повні збірники творів наших класиків і такі бібліографічні раритети, як Кулішева «Україна», вид. 1843 р., альманах «Сніп», виданий Корсуном в 1841 р., книжки «Основи» і обидва томи Кулішевих «Записок о Южной Руси».

Так, в нього був незвичайний інтерес до творів людської думки і слова, чистий, безкорисний порив до знання. І