Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Тільки Чорна Вежа висить у темряві. З єдиним Сяючим вікном угорі.

Двадцять чотири гвардійці зупинилися край тротуару, що веде у прірву більшу, ніж сама нескінченність. Двадцять три з них ступили крок до дверей Чорної Вежі, що відчинилися назустріч.

Чоловіки. Навіть востаннє вони поводилися по-чоловічому.

Крім одного, що похлинувся від жаху:

— А-а-а-а! — відступив назад і впав униз.

Нескінченний політ у Ніщо. Вікно вежі вгорі повільно перетворилося на лілове око і глипнуло на нього. Голос пролунав зусібіч і оповив його:

— Що ж…

Вікно стислося до цятки і, спалахнувши, зникло.

Лише тьма. Тепер уже назавжди. Навіть після того, як позбавлене розуму тіло розсипається в тлін. Ніколи не повернутися.

Я побачу, як, поставши перед вежею, він упаде під колеса своєї машини з роззявленим ротом, очі дивляться в темряву, туди, де залишилася його душа. Жах у витріщених очах, гортанне:

— Хи-х-х-х-хи-хи-и-и-и… — єдине, що тепер почують лікарі, підтримуючи життя в цьому позбавленому душі й розуму тілі.

Душа без розуму — святість.

Бездушний розум — зло.

Те, що зробив з ним Вітчим, було гірше, ніж смерть. Гірше найстрашнішого пекла, створеного Злом.

Голос Кота:

— Поквапся.

Голос Вовка:

— Не бійся.

Голос Пса:

— Будь обережна…

Я заплющила очі й повисла над чорною прірвою, побачивши вже безлюдну смужку тротуару у вежі та Світло Одного Вікна.

— Здрастуй, Крихітко.

— Здрастуйте, татусю.

— Ти вирішила відвідати нас?

— Здрастуй, мала, — тихий голос Мачухи. — Як ти жила без нас?

— Погано, — сказала я. — Мені без вас завжди погано.

— Зайдеш? — спитав Вітчим.

— Авжеж, — сказала я.

— Зайдеш, щоб залишитися? — запитав він і простяг до мене руку.

— Я прийшла, щоб врятувати, — і відштовхнула її. Дотик моїх пальців умить взявся опіковим пухирцем на його шкірі. Збуривши у вітчимі лють:

— Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! Ти!

— Так, — вимовила я і розтрощила кам’яні двері. Вони розвалилися з гуркотом. Але тут не було відлуння. Каміння посипалося вниз, та тут не було повітря. Пил упав на них, і не було вітру, щоб розвіяти його.

Була тільки темрява позаду і темрява попереду. Темрява Вежі Вітчима.

А в непроникній пітьмі дві чорні тварини чекають на мене.

На смарагдовій траві, під в’язом, що бачив юність світу. Пагорб, білі руїни біля тихої річки. Трава, небо й сонце.

— Колись, — казав Кіт, — ти зустрінеш безликих тварин.

— Облиш, — усміхалася я.

Він сидів, я лежала, закинувши руки за голову. Літній день. Диво сонцестояння.

— Ти маєш бути готова, — сказав Кіт.

— Я, — сказала я, — зроблю «пах», — і видобула пістолет так швидко, що Кіт усміхнувся лише після того, як побачив його.

— Чорні потвори… Колись…

Цей час настав.

Я сховала пістолет і ступила крок.

— То що, безликі, хто ви в нас?

Вони мовчали, вони чекали на мене.

Розкинути руки й зібрати в собі все, що тільки є.

Найменші відчуття. Відмовитися від думок, перетворитися на скло. Бачити тільки те, що всередині. Холод вежі. Я відчула його. Холод і зло.

Забути про нього.

Жодної думки. Тільки потвори і я.

— Крих-х-х-хітко…

Але в мене вийшло! Я разкинула руки й обсипала все навкруги іскрами світла.

І я побачила потвор. Чорних, завислих у стрибку. З двома величезними зубастими пащами, що стікали чорною слиною.

Хто може вбити янгола? Тільки чорна потвора.

Я припала до землі. Від землі тхнуло могилою. Потвора промахнулася.

Я підхопилася й стрибнула вбік, друга потвора розпорола іклами повітря.